Мишель Ричмонд - Шлюбний договір

– Ваше здоров’я, – каже він.

Ми сідаємо на траву і п’ємо тепле пиво. Обидва мовчимо, намагаючись збагнути, що робити далі. Еліс із посмішкою вказує на десятка два хлопців і дівчат, що вбралися у стилі північнокорейського лідера Кім Чен Іра.

– Як думаєш, коли ми зможемо повернутися додому? – питаю я.

– Ніколи, – відповідає Еліс.

Вона тулиться до мене, я обіймаю її за плечі.

Крізь хмари проглядає сонце. Еліс розстеляє плащ на вологій траві і лягає.

– У мене такого похмілля багато років не було, – стогне вона.

Потім заплющує очі й за хвилину або дві вже спить. От би теж поспати. Але натовп бігунів починає рідшати, у нас мало часу.

Я дістаю телефон і намагаюся придумати, куди податися далі. У кутку екрана, як і раніше, блимає літера «Д». Я швидко шукаю в інтернеті компанії з прокату автомобілів, потім у телефоні сідає батарея. Я шукаю мобільний Еліс у кишенях плаща, але, схоже, вона залишила телефон удома.

– Вставай! – Я легенько штурхаю її в плече. – Треба рухатися.

– Куди?

– Тут недалеко прокат, візьмемо машину.

Ми йдемо уздовж Хейт-стрит назустріч рідкому струмочку бігунів.

– А якщо у них немає вільної машини?

– Має бути.

Еліс у пом’ятому плащі, я в старій брудній сорочці і рваних джинсах. Ми не виділяємося із натовпу п’яних учасників карнавалу. Ми йдемо на схід, до парку Пангендл, і нарешті доходимо до перетину вулиць Стеньєн і Гейт. Там нашвидку забігаємо в кав’ярню за гарячим шоколадом і великою порцією американо. Потім знімаємо максимум готівки з карток у банкоматі. Біля салону прокату Еліс сідає на бордюр і п’є каву, намагаючись прогнати сонливість.

Коли я підрулюю дна помаранчевому «камаро» з відкидним верхом – інших вільних машин у прокаті не виявилося, – Еліс зустрічає мене усмішкою.

Попетлявши містом, ми виїжджаємо до мосту «Золоті ворота» та їдемо на північ округом Марін. Там зупиняємося біля магазинчика електроніки і купуємо нову сім-карту. Еліс установлює її мені в телефон, а стару викидає у вікно. Коли ми в’їжджаємо до Сономи, Еліс опускає спинку сидіння, заплющує очі і насолоджується теплом. Мені подобається, що вона навіть не питає, куди ми їдемо.

Я вмикаю спортивну радіостанцію і слухаю трансляцію бейсбольного матчу. У селі Дженнер, там, де річка зустрічається з океаном, я під’їжджаю до супермаркету «Стоп енд Шоп». Еліс йде до вбиральні, а я – на заправку за їжею. У машині Еліс відкорковує пляшку вітамінізованої води і спустошує її одним махом, потім заглядає в пакет і радісно верещить: – Ой, шоколадне печиво!

Ми об’їжджаємо Дженнер по вузькому серпантину вздовж стрімкого обриву. Їхати страшно, але краєвид чудовий. Востаннє я так далеко їздив за кермом за тиждень до того, як ми з Еліс познайомилися. Відтоді стільки всього сталося! А тепер я рятуюся втечею на помаранчевому «камаро», а поруч зі мною красива, загадкова жінка, що так і не була вранці в душі, жує шоколадне печиво.

У Гуалале я зупиняюся на стоянці біля продуктового магазину. Ми купуємо молоко і хліб, щось до вечері, толстовки з капюшоном і шорти. Приблизно із милю зупиняємося біля ріелторської контори в Сі-Ранч.

– Сі-Ранч! – кричить Еліс. – Завжди хотіла сюди з’їздити.

Та сама бліда дівчина, яка минулого разу здала мені цілий особняк, сидить за письмовим столом і читає роман «Викрикуючи лот 49».

– А-а, це ви, – каже вона, піднімаючи очі від книги, але я не вірю, що вона насправді мене пам’ятає. – Нова стрижка вам не дуже. Щось бронювали?

– Ні.

Вона відкладає книжку в бік і повертається до комп’ютера.

– На скільки?

– Тиждень?

– Вільний той же будинок, у якому ви зупинялися минулого разу, – повідомляє вона. – «Дві скелі».

Вона і справді мене пам’ятає.

– У мене гарна пам’ять на обличчя, – пояснює вона, ніби прочитавши мої думки.

Мені це здається підозрілим.

Намагаюся відігнати цю думку, мимоволі поглядаю на її руку. Обручки немає – вона незаміжня.

– Не думаю, що потягну.

– А я вам сімейну знижку оформлю. Сім’ю привезете наступного разу.

– Дружини вистачить?

Я чую чиїсь кроки в сусідній кімнаті.

Ріелтор бере олівець, пише на аркуші «двісті двадцять п’ять доларів/доба» і підсуває його до мене. Так, це на кілька сот менше мінімальної ціни. Я кладу на стіл кредитку і тихенько питаю: – Дам заставу, а оплата при виїзді, можна?

– Якщо там усе буде в порядку, – шепоче вона у відповідь.

– Ніхто навіть не помітить, що ми там були.

Вона кладе кредитку в конверт, запечатує його, а мені дає пакет з ключами і картою.