Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Нетерпляче вистукую пальцями по клавіатурі й скоса поглядаю на своє відбиття на екрані, доки завантажується комп’ютер. Насуплено роздивляюся кучму довгого русявого волосся й намагаюся пригладити його, знов і знов розчісуючи пальцями. Невдоволена, знімаю з зап’ястка гумку для волосся й стягую його в безладний вузол, намагаючись мати хоча б наполовину пристойний вигляд для цього відео. Беру з тумбочки примірник «Програмування на Java під Android » і підкладаю під ноутбук, щоб не показувати зайвого під підборіддям і бути хоч трохи більш привабливою в записі.

Увійшовши до свого акаунту на YouTube Live , налаштовую веб-камеру, щоб видно було малюнок Еббі з легенями просто за моєю спиною.

Ідеальне тло.

Заплющую очі й глибоко вдихаю, чуючи знайомий свист, із яким легені відчайдушно намагаються всотати повітря крізь море слизу. Повільно видихаючи, чіпляю на обличчя широку усмішку, як на вітальній листівці від Hallmark , перш ніж розплющити очі й натиснути Enter для початку трансляції.

— Привіт, люди. У всіх добра Чорна п’ятниця? Я чекала на сніг, який так і не випав!

Кидаю погляд у куток екрана, розвертаючи камеру до лікарняного вікна — небо хмарно-сіре, дерева за склом зовсім голі. Усміхаюся: мій стрім постійно набирає понад тисячу глядачів — незначна частка від 23 940 підписників на YouTube , що підключаються дивитись, як іде моя боротьба з кістозним фіброзом.

— Отже, я могла б збиратися на літак до Кабо в останню шкільну подорож, але натомість проведу це свято у своєму другому домі, дякувати легкому болю в горлі.

А також шаленій лихоманці. Пригадую, як мені виміряли температуру вранці під час реєстрації — електронні цифри на градуснику миготіли чітким 102 [2] 38,9 градусів за Цельсієм. . Але я не хочу згадувати про це у відео, бо мої батьки неодмінно переглядатимуть це згодом.

Зараз їм лише відомо, що в мене надокучлива застуда.

— Кому потрібні цілих два тижні сонця, синього неба й пляжів, коли можна місяць розкошувати просто в себе на задньому дворі?

Викладаю список переваг, рахуючи їх на пальцях.

— Подивимось. У мене цілодобовий консьєрж, необмежена кількість шоколадного пудингу й послуги пральні. А, і ще цього разу Барб умовила докторку Гемід дозволити тримати всі мої ліки та обладнання у себе в палаті! Переконайтеся!

Розвертаю веб-камеру до купи медичного обладнання, а потім — до візка з ліками біля себе, вже ідеально впорядкованими в алфавітному і хронологічному порядку згідно з графіком дозування, що я внесла у власноруч розроблений застосунок. Нарешті він готовий до тестового запуску!

Це був пункт 14 у сьогоднішньому списку завдань, і я неабияк пишаюся тим, що вийшло.

Комп’ютер дзеленчить — починають надходити коментарі. Бачу один, де згадують ім’я Барб із кількома смайликами-сердечками. Вона улюблениця загалу, та й моя. Відколи я вперше лягла до лікарні понад десять років тому, вона працює тут пульмонологом, пригощає цукерками мене та інших фіброзників, як-от мого спільника По. Вона тримає нас за руку під час найнестерпніших нападів болю, наче їй це нічого не варто.

Близько половини цього часу я знімаю відео на YouTube , поширюючи інформацію про кістозний фіброз. За ці роки мої операції, процедури й візити до Сент-Ґрейс набрали більше глядачів, ніж я могла уявити. Вони лишалися зі мною в період мого недолугого носіння брекетів і всього іншого.

— Моя легенева функція знижена до тридцяти п’яти відсотків, — кажу я, заново розвертаючи камеру до себе. — Докторка Гемід каже, я зараз стабільно рухаюся вгору в списку претендентів на трансплантацію. Я пробуду тут місяць, уживатиму антибіотики, дотримуватимусь курсу лікування… — Я переводжу погляд на малюнок позаду — здорові легені красуються наді мною, тільки недосяжні.

Хитаю головою і з усмішкою нахиляюся взяти пляшечку з візка.

— Це означає: вчасно приймати ліки, носити віброжилет, щоб розрідити той слиз, і… — я підіймаю пляшечку, — щовечора вживати цілу порцію рідкого харчування крізь гастротомічну трубку. Якщо котрась пані шкодує, що не може з’їдати п’ять тисяч калорій на день і мати при цьому готове до курорту тіло, я згодна помінятися.

Комп’ютер знову дзеленчить — повідомлення течуть одне за одним. Прочитавши декілька, я дозволяю позитивному настрою витіснити весь негатив, з яким бралася до цієї справи.

«Тримайся там, Стелло! Ми тебе любимо!»

«Виходь за мене!»

— Нові легені можуть надійти будь-якої миті, тож я маю бути готова! — я кажу ці слова так, наче всім серцем у них вірю. Хоча по всіх цих роках навчилася не плекати завеликих надій.