Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Але вже скоро я обираю просто лежати на ліжку, дивлячись у стелю й слухаючи свист власного подиху. Чую, як повітря з натугою пробивається через слиз, що заповнює простір моїх легень. Перевертаючись, я відкриваю пляшечку фловенту, аби трохи допомогти легеням. Наливаю рідину в інгалятор біля ліжка, маленький апарат з гудінням запускається, і випари ллються крізь ротову насадку.

Сідаю, дивлячись на малюнок легень, доки роблю вдих і вдих.

Вдих і видих.

Вдих і… видих.

Сподіваюся, коли батьки прийдуть відвідати мене в наступні кілька днів, мій подих буде не таким натужним. Кожному з них я сказала, що до лікарні сьогодні вранці мене відвезе інший, насправді ж просто замовила сюди «убер» від перехрестя біля нового маминого помешкання. Не хочу, аби комусь із них довелося знову бачити мене тут — принаймні доки не матиму кращого вигляду.

Мама вже й без того кидала на мене стурбовані погляди, коли довелося надіти концентратор кисню, аби просто спакуватися.

У двері стукають, і я відриваю погляд від стіни, в яку дивлюся, сподіваючись, що це По зайшов помахати мені. Виймаю з рота насадку, і у двері зазирає Барб. Вона кидає хірургічну маску й гумові рукавички на столик біля моїх дверей.

— Новенька нагорі. Зустрінемось хвилин за п’ятнадцять?

Моє серце підстрибує.

Я киваю, вона широко всміхається мені й вислизає з кімнати. Хапаю ротом насадку й востаннє швидко ковтаю фловент, щоб якнайбільше заповнити його парою легені, перш ніж устати й піти. Вимкнувши інгалятор, беру переносний концентратор кисню, що заряджається біля ліжка, натискаю круглу кнопку посередині, щоб увімкнути його, і вішаю на плече. Вставивши носову трубку, прямую до дверей, на ходу натягую сині гумові рукавички й заправляю маску за вуха.

Узувши свої білі кросівки, відчиняю двері палати й вислизаю у вибілений коридор, вирішивши йти довгим маршрутом, щоб проминути кімнату По.

Проходжу біля поста медсестер посеред поверху, змахом вітаючись з молодою помічницею медсестри на ім’я Сара, яка всміхається через стінку новенької, гладенької металевої кабінки.

Споруду замінили ще до мого останнього приїзду півроку тому. Вона тієї ж висоти, що й раніше, але тоді була зі старого дерева, як, мабуть, від самого заснування лікарні шістдесят з лишком років тому. Пам’ятаю, як була досить малою, щоб прослизнути під її стінкою туди, де була кімната По, і ще лишалося кілька дюймів між моєю головою і краєм стола.

Зараз він мені до ліктя доходить.

Прямуючи коридором, я всміхаюся від вигляду маленького колумбійського прапорця, приклеєного з внутрішнього боку прочинених дверей — перевернутий скейтборд не дає їм остаточно зачинитися.

Я зазираю всередину й бачу По, який міцно спить у ліжку, згорнувшись на диво маленьким калачиком під своєю картатою ковдрою, а вишуканий портрет Ґордона Ремзі, вивішений просто над ліжком, приглядає за ним.

Малюю сердечко на прибитій ззовні до дверей письмовій дошці — нехай знає, що я тут була, — і рушаю коридором до подвійних дерев’яних дверей, що виходять до головної частини лікарні, і вгору на ліфті, далі крилом С, через місток до корпусу 2 і прямісінько до відділення неонатальної інтенсивної терапії.

Одна з переваг лікування тут понад десять років у тому, що я знаю лікарню, як свій рідний дім. Кожен виткий коридор, приховані сходи чи потаємний шлях навпростець мною досліджені вздовж і впоперек.

Та не встигаю я відчинити подвійні двері, як двері палати біля мене розчахуються, і, озирнувшись, я з подивом бачу профіль високого худого хлопця, якого ніколи раніше не зустрічала. Він стоїть у дверях кімнати 315, в одній руці тримаючи блокнот для замальовок, а в іншій — вугільний олівець. Його зап’ясток охоплює білий лікарняний браслет, як у мене.

Я завмираю на місці.

Його скуйовджене темно-каштанове волосся перебуває в чарівному безладі — наче він щойно зійшов зі сторінок Teen Vogue і раптом опинився посеред лікарні Сент-Ґрейс. Його очі яскраво-блакитні, а їхні кутки беруться зморшками, коли він говорить.

Але понад усе впадає в око його усмішка. Кривувата, чарівна і має магнетичну теплоту.

Він такий гарний — здається, моя легенева функція падає ще відсотків на десять.

Добре, що маска приховує половину мого обличчя, бо цього разу я не розраховувала на гарненьких хлопців на своєму поверсі.

— Я засік їхній графік, — каже він, буденним жестом закладаючи олівець за вухо.

Я беру трохи ліворуч і бачу, що він усміхається тій самій парочці, яка на моїх очах входила до лікарні.