Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

— Сюди! — гукає голос просто під моїми дверима.

Підводжу очі — двері повільно, зі скрипом прочиняються, і в маленькій шпарині з’являються два обличчя. Каміла і Мія відвідували мене тут мільйон разів за останні десять років, а все не можуть потрапити з вестибюля до моєї палати, не розпитавши всіх у будівлі, куди йти.

— Помилилися кімнатою, — кажу я, всміхаючись, а в них на обличчях проступає вираз щирого полегшення.

Мія сміється й відчиняє двері до кінця.

— Якщо чесно, цілком могли. Це місце й досі — такий лабіринт, страшне.

— То ви раді? — кажу я й підстрибую обійняти їх обох.

Каміла відсторонюється, щоб роздивитись мене, й надуває губи. Її темно-русяве волосся практично розсипається вздовж тіла.

— Друга поспіль поїздка без тебе.

Це так. Уже не вперше кістозний фіброз не дає мені вирушити з класом чи то в подорож, чи на сонячні канікули, чи то на шкільну подію. Приблизно сімдесят відсотків часу моє життя йде цілком звичайним чином. Я ходжу до школи, тусуюся з Камілою й Мією, працюю над моїм застосунком. Лише роблю це все з недорозвиненими легенями. Але решту тридцять відсотків часу моїм життям керує КФ. Тобто, коли треба повернутися до лікарні підтягнути здоров’я, я пропускаю такі заходи, як поїздка з класом до музею мистецтв чи, як-от зараз, наша шкільна подорож до Кабо.

Так сталося, що нинішнє лікування зосереджене навколо потреби накачати мене антибіотиками, щоб нарешті позбавити болю в горлі й лихоманки, які ніяк не зникнуть.

А, і ще моя легенева функція стрімко гіршає.

Мія падає на моє ліжко і з театральним зітханням розлягається на ньому.

— Це ж лише на два тижні. Упевнена, що не можеш поїхати? Наша остання шкільна подорож , Стелло!

— Упевнена, — твердо кажу я, і вони розуміють, що це не жарт.

Ми дружимо з середньої школи, і вони вже знають, що, коли йдеться про плани, останнє слово за КФ.

Не скажу, що мені не хочеться їхати. Просто це в буквальному сенсі питання життя і смерті. З цієї причини я не можу поїхати до Кабо чи будь-куди — бо ризикую не повернутися. Не можу вчинити так зі своїми батьками. Не зараз.

— Ти ж була головою підготовчого комітету цього року! Не можна попросити їх перенести твої процедури? Ми не хочемо, щоб ти стирчала тут, — каже Каміла, жестом обводячи лікарняну палату, яку я так старанно прикрасила.

Хитаю головою.

— У нас іще будуть спільні весняні канікули! А я не пропускала весняних вікендів із близькими друзями з восьмого класу, коли застудилася! — кажу я, з надією всміхаючись і переводячи погляд з Каміли на Мію і назад.

Проте жодна з них не всміхається у відповідь, натомість обидві продовжують дивитися так, наче я вбила їхніх домашніх улюбленців.

Помічаю в обох сумки з купальниками, які попросила їх принести, тож вихоплюю сумку з рук Каміли, відчайдушно намагаючись змінити тему.

— О-о, вибір купальників! Треба обрати найкращі!

Якщо вже я не ніжитимусь в обраному купальнику під теплим сонцем Кабо, то вважаю, що можу хоч трохи насолодитися ним через подруг, обравши купальники їм у подорож.

Це підбадьорює їх обох. Ми квапливо витрушуємо їхні сумки мені на ліжко, створюючи місиво квіточок, горошку й неонових тканин.

Переглядаю ворох купальників Каміли, вихоплюю червоний — щось середнє між низом бікіні і відрізом нитки, без сумніву, успадкований від її старшої сестри Меґан.

Жбурляю його їй.

— Оцей. Дуже у твоєму стилі.

Її очі розширюються, і вона прикладає його до талії, здивовано поправляючи окуляри в дротяній оправі.

— Тобто лінії засмаги будуть пречудові…

— Каміло, — кажу я, хапаючи бікіні в синьо-білу смужку, яке точно сидітиме на ній як влите. — Я пожартувала. Оцей ідеально пасуватиме.

З явним полегшенням вона вихоплює в мене бікіні. Переводжу увагу на ворох купальників Мії, але та зайнята — сидить на зеленому лікарняному стільці в кутку й строчить повідомлення з незмінною усмішкою на обличчі.

Дістаю з купи цільний купальник, який у неї ще з уроків плавання в шостому класі, і, криво посміхаючись, простягаю їй.

— Як тобі оцей, Міє?

— Подобається! Класний вигляд! — каже вона, шалено набираючи текст.

Каміла фиркає, складаючи свої купальники назад до сумки, й хитро всміхається мені.

— У Мейсона з Брук — усе, — пояснює вона.

— О Господи. Бути не може! — кажу я.

Оце так новина. Фантастична новина. Звісно, не для Брук. Але Мія вмирала за Мейсоном ще з уроків англійської в місіс Вілсон у десятому класі, тож ця поїздка для неї — шанс нарешті зробити свій хід.