Чак Паланик - Виправний день

Чарлі відклав книгу і натиснув на кнопку пульта, щоб розчинити зображення в телевізорі. Йому потрібно було ледь повернути голову, щоб глянути на дозрілих молодих кобилок, яких заводили всередину. Одягнені в короткі спідниці пастельного кольору, що нагадували великодні яйця, нервували вони. Їхні виразні привабливі очі намагалися привернути і втримати увагу. Віями стріпували. Блискучі губи випинали. Деякі глибоко вдихали і перса виставляли вперед. Та не обдурити його. Як можуть вони зрозуміти, як це — бути кимсь, окрім як просто жінкою? Вони ведуть матеріальне життя, не вірять у ніщо, окрім видимого, відчутного, відкрито проголошеного.

Серед цього хаосу і чепуріння одна з них привернула його увагу. Вона стояла з царським спокоєм, не рухаючи тонкими кінцівками, потенційна королева. Медове волосся спадало на її плечі багато розшитої селянської сукні. Чарлі міг уявити, як вона розмахує косою на плодючих полях золотої пшениці. Лоно її приведе нове покоління богів. Чарлі зачне у ній нову орду винахідників і художників, щоб оживити білу расу.

Він роздивлявся її руки кольору слонової кістки, грушоподібну випуклість кожної невинної груді. Невеличкі ступні були взуті в прості шкіряні сандалі. Барвінкові очі свідчили про покірний тваринний розум. Чарлі вказав на неї легеньким клацанням пальців, звертаючись:

— Невісто…

Вона всього на рік-два від нього молодша. Своїм найпишнішим голосом він поцікавився:

— Як зовуть тебе, дитино?

На мить вона витріщилася на нього, не в змозі промовити й слова. Мабуть, вона думала, що він тижнями нічого не робив, лише спостерігав парад імовірних жон. Він ще ні разу не розмовляв із жодною з легіонів привабливих жінок. Її мовчання лише додало принадності, й Чарлі відчув, як його соромота збуджується від думки, що скоро він її матиме.

Коли вона так і не спромоглася нічого сказати, втрутився мажордом.

— Ваша величносте, — сказав він, — Шаста вона на ймення.

Шаста. Королева Шаста.

Вона буде його, ідеальною арійською дружиною Чарлі.

Дуже небагато думок у неї в голові були її власними, зважаючи на те, що жила вона на солоних крекерах і джині. Міс Жозефіна не наважувалася їсти те, що їй приносила Арабелла. Вона скрупульозно зливала ту їжу невеличкими шматочками, проте лише пізно вночі, коли її не було чутно. Днями й ночами вона звикла облишати свою маленьку телевізійну п’єсу. Їй потрібна була компанія, незважаючи на те, що це завжди був цей Талбот. За його словами, білі з радістю здали Джексон, штат Міссісіпі. Так само як темношкірі покинули Детройт. Він говорив, що це був трьохсотлітній сором для етнічних європейців, що вони не могли обробляти свої рисові плантації або зрізати власний тютюн чи цукрову тростину в задушливу спеку. Мічиган був нічим іншим, як снігом та іржавими крилами автомобілів. Білим була потрібна зима, казав Талбот, був потрібен вимушений відпочинок, інакше вони божеволіли від праці. А темношкірі ненавиділи дурний сніг.

Можна було уявити, як Талбот, утілений на папері в його книжці, у своєрідному стилі говорить такі речі. Випадки божевільної проникливості, так їх називала міс Жозефіна. Божевілля, яке вважають новим здоровим глуздом.

Він говорив, що білі з півдня зволікали з міграцією на північ одразу після війни північної агресії [161] War of Northern Aggression — одна з назв Громадянської війни у США, яку використовували, щоб показати Союз у негативному світлі. , оскільки не хотіли доводити, що «Нью-Йорк Таймз» має рацію. Їм не було ніякого діла до Джорджії, Міссісіпі чи Луїзіани. Але підібгати хвости і здати південь його законному населенню означало дозволити другому черевику війни нарешті гупнути. Етнічні європейці не сумували би за тими краєвидами кудзу [162] Kudzu — багаторічні трав’янисті ліаноподібні рослини. і водяними мокасиновими зміями. Утримувати Флориду було ніби, усміхаючись, позувати з мертвим тілом новонародженої дочки у мереживній сорочці для хрестин і дрібному перлиновому намисті й удавати, що ця дівчинка колись оклигає. Флорида померла для білих людей.

Ніби говорячи безпосередньо до міс Жозефіни, Талбот красномовно повідав про міазми і драговини, які постійно тягнуть до гниття і занепаду. Ніщо у світі не могло підтримати білих півдня, окрім їхньої шотландсько-ірландської затятості. Злісні бризи і паруючі болота не дарували білим нічого, окрім раку шкіри і малярії. Міста на півночі, на кшталт Чикаго і Філадельфії, дошкуляли темношкірим дефіцитом вітаміну D, недоїданням і обмороженнями.