Чак Паланик - Виправний день

— Найважливіше те, — сказав Талбот, — що конфлікт створить нестачу чоловіків і збереже патріархат.

Волтер не хотів купуватися на цю теорію. Він вагався, чи варто перечити своєму наставнику, але поліція й армія придушать таке народне повстання, яке Талбот щойно описав.

— Як тільки поліцію достатньо принизять і звинуватять у злочинах… — відповів Талбот. — Як тільки армія усвідомить, що її ведуть на бійню… І ті, й ті дивитимуться на світ іншими очима, коли прийде час Виправного дня. Що перші, що другі навіть приєднаються до нападів, особливо якщо їм гарантують, що їхні нащадки матимуть владу на наступні покоління.

Чоловік може завагатися, вбивати чи ні, якщо справа стосується лише вигоди для нього, та якщо своїми діями він коронуватиме власних синів і, у свою чергу, їхніх синів і синів їхніх синів у новому суспільстві, цей чоловік, який не матиме вибору, окрім як учинити вбивство у чужій війні, із радістю створить меритократію, що базуватиметься на вбивстві.

На цих словах Талбот замовк. Його погляд затримався на комп’ютері у Волтера на колінах. Очевидно, що дискусія завершилася, а тоді він оголосив:

Вихід на пенсію працівників усіх державних служб, окрім поліції та армії, припинено до надходження особливих вказівок.

І, сповнений віри, досі не усвідомлюючи, куди все це веде, Волтер покірно набрав ці слова. На думку Талбота, клерки і бюрократи всього світу обміняли свою нестабільну молодість на безпеку й порядок, і тепер це все, що у них залишиться. Їм уже надто пізно кидатися кудись на Тоскану і бавитися в життя художників. Їм уже надто пізно ставати кимсь, ким вони не є.

Перериваючи свою лекцію, Талбот запитав:

— Ти не читав «Бувара і Пекюше» Флобера?

У цьому романі двоє клерків отримують у спадщину багатство і покидають свої роботи, щоб займатися мистецтвом і літературою. Згодом вони усвідомлюють, що в них немає таланту проводити вільний час. І врешті-решт вони повертаються до своїх нудних, стабільних, структурованих життів клерків. Бебі-бумерам доведеться прийняти схожу долю. У новому режимі їм доведеться працювати і підтримувати покоління міленіалів, доки цілком нова система не стане на своє місце.

Ошелешений Джамал блукав кімнатами свого нового будинку. Його пітбуль Стрибун підскакував на кілька кроків попереду, обнюхуючи за кріслом, шкрябаючи двері шафи, ніби щоб витурити якихось тваринок, що могли б там ховатися. Кожна кімната переростала в більшу, стіни були обвішані портретами білих людей, обставлені камінами і полицями, тісно набитими книжками. Яскраве сонячне світло заливало великі чисті вікна і білу фарбу. Він вибрав будинок із довгого списку зданого майна. Із фотографій, виставлених в Інтернеті. Сьогодні — перший день у його житті, коли він не живе під дахом своєї матусі.

Картини, що дивилися з висоти, — це родовід старого світу. Чванливі обличчя високих і могутніх небіжчиків. Картини можуть піти геть. Книжки він збереже. З настанням Виправного дня Джамал насправді хотів писати, стати автором, який зможе своїм обережним і рівним потоком слів укладати світ символів і образів людям у голови. Так, як це вже зробив Талбот. Як Талбот озвучив цю ідею:

Жоден чоловік не дорослий, доки живі його батьки. Доки вони не помруть, він просто спектакль, який або їх тішить, або карає.

Надто довгий час білі грають роль грізних батьків для темношкірих.

Ще довше гетеросексуали поводяться, як батьки присоромлених гомосексуалів.

Джамалові здавалося, що від нього завжди очікували, що він відступить, вічно підкорятиметься, піддасться. Він завжди грав роль сумирного хорошого хлопця, бо єдина інша роль — це бути бандитом. Усе, що він раніше робив, мало на меті тішити людей. Убивати людей було не ідеальним варіантом, та це вперше він робив щось, не намагаючись змусити всіх його любити. Загалом це було дивне відчуття — дивне, не погане, — бо він не намагався догоджати цим людям. Було приємно просто розстрілювати їх, не турбуючись, робить це їх щасливими чи ні. Таке звільнення тішило Джамала.

Спротив здавався малоймовірним. Знехтувані люди завжди зверталися по допомогу до церкви, їхня кількість розросталася, доки не з’являвся лідер, який брався пустити їхню силу в організоване русло. Цього разу відкинуті історією, позбавлені права голосу вже давно насміхалися з ідеї Бога. Їхніми церквами були коледжі та урядові установи, а сьогодні їхні священики лежать у братських могилах. Нове селянство, можливо, має вчені ступені й силу-силенну здобутків, та в них не залишилося церков, де вони могли б знайти притулок і розраду.