Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Коли програєш у хокеї, відчуваєш удар головою в саме серце. Коли виграєш, злітаєш понад хмари. Сьогодні Бйорнстад перетворився на небесне місто.

Петер зупиняється у кутку біля бортика. Сідає на лід і сміється. Усі години, проведені в кабінеті, всі зустрічі, сварки, безсонні ночі й тривожні ранки — все це було не дарма, все мало сенс. Майданчик поступово порожніє, а він так і сидить на кризі. Біля нього вмощується Роббан Гольтс. Вони лиш усміхаються.

Через адреналін відбуваються дивовижні речі, особливо коли він перестає діяти. Поки Петер сам був гравцем, він постійно чув, наскільки важливо «контролювати адреналін», хоч і не розумів цього. Йому здавалося абсолютно природним тримати фокус, зосереджуватися тільки на грі, жити тут і зараз. Лише коли вперше подивився матч на трибуні, він зрозумів, як легко перейти від адреналіну до паніки. Ті інстинкти, які біологічно підштовхують тіло до боротьби й досягнень, також будять у мозку смертельний страх.

Протягом кар’єри Петер вважав, що фінальний свисток матчу можна порівняти із зупинкою американських гірок, коли хтось думає «чудово, нарешті це скінчилося», а хтось — «хочу ще!». Після кожного матчу в нього було бажання зіграти ще. Тепер спортивному директору потрібні таблетки від мігрені, щоб повернутися до нормального життя після гри.

Коли останні п’яні від перемоги вболівальники, батьки і спонсори нарешті полишили льодову арену й вивалилися на стоянку з криками «МИ ВЕДМЕДІ, МИ ВЕДМЕДІ, З БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!», там залишаються лише Петер, Роббан і їхні спогади.

— Може, ходімо до мене в кабінет? — питає Петер, а Роббан заходиться реготом.

— Любий Петере, це ж наше перше побачення, а я не з тих дівчат.

Петер теж сміється.

— Точно? Вип’ємо чаю, подивимося старі фото команди.

Роббан подає йому руку.

— Привітай своїх хлопців від мене, окей? Скажи, що тут був один старий гордий лис — дивився, як вони грали.

Петер тисне йому руку.

— Приходь якось до нас на вечерю. Міра буде рада зустрітися з тобою!

— Обов’язково! — каже Роббан. Їм обом відомо, що цього не буде.

Вони розходяться. У людей є лише миті.

Роздягальня порожня. Після хвилі адреналіну, після пісень і танців, стрибків на лавках, гупання по стінах, після того, як тут був натовп молодших і старших чоловіків, роздягнених до пояса, з волоссям, мокрим від пива, — настала оглушлива тиша. Залишився лише Амат, він збирає з підлоги шматки ізострічки. Коридором повз роздягальню йде Петер і здивовано зупиняється.

— Амате, що ти тут робиш?

Хлопець червоніє.

— Не розповідайте про це, добре? Що я тут прибираю. Я хочу тільки трохи позбирати.

Петерові перетискає горло від сорому. Він пам’ятає, як хлопець збирав на трибуні пляшки, бо на початку Фатіма не могла купити хокейне спорядження, — тоді йому було вісім чи дев’ять. Вони були надто горді, щоб приймати допомогу, тому Петер з Мірою давали в місцеву газету фальшиві оголошення, і так щороку десь з’являлося старе спорядження якраз Аматового розміру. Міра створила цілу мережу людей дорогою до Геда, які вдавали продавців.

— Ні… ні, Амате, я б навіть ніколи не подумав сказати щось іншим гравцям, — бурмоче Петер.

Амат піднімає на нього здивований погляд. Хмикає.

— Гравцям? Та мені плювати, якщо вони дізнаються. Не розказуйте моїй МАМІ! Вона стає люта як дідько, коли я прибираю замість неї.

Петер так хоче сказати щось хлопцеві — наприклад, що сьогодні неймовірно гордий з його гри. Але йому бракує слів, він не знає, як про це говорити. Намагається, але почувається поганим актором. Часом він до божевілля заздрить Давідовому вмінню викликати любов у цих малих хлопців. Вони вірять йому, слухають його і боготворять. Петер заздрить, як сором’язливий тато на дитячому майданчику заздрить веселому татусеві, який вміє розсмішити всю дітвору.

Тому він нічого не каже Амату. Лише усміхається, киває і видушує з себе:

— Ти, мабуть, єдиний підліток на світі, який дістає від мами за те, що забагато прибирає.

Амат подає йому чоловічу сорочку.

— Хтось зі спонсорів тут забув.

Від сорочки пахне спиртним. Петер хитає головою:

— Слухай, Амате… я…

Слова зраджують Петера, він може сказати лише:

— Думаю, тобі треба вийти на стоянку. Ти вперше виходиш з цієї льодової арени після такого матчу. Думаю, тобі треба… ти зможеш пережити щось… це небагатьом вдається. З цих дверей ти вийдеш… переможцем.

Амат не розуміє, що має на увазі Петер, аж поки не виходить із зібраними речами у коридор і далі крізь вхідні двері на вулицю. Дорослі, побачивши його, радісно кричать і плескають у долоні, кілька старших дівчат зі школи вигукують його ім’я, Бубу обіймає його, Беньї куйовдить йому волосся, кожна людина хоче потиснути йому руку. Амат помічає Кевіна, той трохи збоку дає інтерв’ю місцевій газеті. Потім він роздає автографи натовпу дітей, а їхні мами завзято вмовляють сфотографуватися двічі: спочатку з дітьми, а потім із кожною з них.