Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Амата хитає від обіймів і поплескувань по спині, і несподівано для себе він горланить разом з усіма: «МИ З БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!» — аж у грудях пече, і він вловлює, як інші співають ще голосніше, почувши його голос, бо хочуть почуватися причетними, бути разом із ним.

Наростає сп’яніння, киплять ендорфіни, згодом Амат згадає, що подумав тоді: «Хіба хоч одна людина, переживши таке, не повірить у своє безсмертя?».

Міра прибирає в кафетерії. Майя з Аною виходять з туалету, вони перевдягнулися, щойно нафарбувалися, сміються й чекають продовження вечора.

— Я… переночую у Ани. Ми будемо… вчитися, — усміхається Майя.

Звичайно, донька обманює, а мама обманює, коли вдає, що не розуміє цього. Вони балансують на тій межі, коли триває взаємна турбота. Після дитинства підлітковий вік дає кілька років рівноправності, перш ніж центр ваги зміститься, і Майя подорослішає настільки, що вже більше не турбуватиметься про батьків. Скоро вона перестане бути Міриною маленькою дівчинкою, а Міра стане маленькою мамою Майї. Не так уже й багато треба, щоб відпустити свою дитину. Лише все.

Петер заходить до кабінету директора, де, похитуючись, намотують кола чоловіки, вже напідпитку.

— А я це шукав! — горланить напівголий Фрак і, похитуючись, підходить до Петера взяти свою сорочку.

Петер злісно дивиться на нього.

— Я більше ніколи не хочу знати, що ти приносиш алкоголь в роздягальню гравців. Фраку, вони ще діти.

— Ой, та які ж вони ДІТИ, Петере, припини! Нехай хлопці посвяткують!

— Хлопці хай святкують, а от дорослі мужики повинні знати межі.

Фрак відмахується від цих слів, ніби від малих надокучливих комах. За ним двоє чоловіків із пляшками пива в руках жваво обговорюють гравців основної команди: про форварда кажуть, що він «такий тупий, що не може вийти по хліб, якщо його за руку не вести», а воротаря називають «хворим на голову, це ж видно — він одружився з бабою, яка до нього переспала з половиною команди, а після нього — з іншою половиною». Петер не знає — ці чоловіки спонсори чи просто прийшли з Фраком, — але він тисячу разів чув такі розмови і досі не звик до ієрархії, яка тут панує. Гравці можуть говорити паскудства про суддю, але не про тренера, тренер може критикувати гравців, але не спортивного директора, спортивний директор не критикує генерального директора, той не критикує членів правління, а правління — спонсорів. Над усіма стоїть група чоловіків, які тут одягнені в піджаки і які говорять про гравців так безцеремонно, ніби ті — коні на перегонах. Продукти.

Фрак любовно смикає Петера за вухо, щоби змусити його думати про щось інше.

— Не скисай, Петере, це ж твій вечір! Пам’ятаєш, як десять років тому ти сказав, що влаштуєш тут ці заняття для молоді? Як ти сказав, що одного дня в нас буде команда юніорів, яка змагатиметься з найкращими командами країни? Тоді ми сміялися з тебе. Усі з тебе сміялися. І ось це сталося! Це ТВІЙ вечір, Петере. ТОБІ вдалося!

Петер вивертається з обіймів п’яного і щасливого Фрака, який намагається обхопити його голову. Інші спонсори починають голосно порівнювати свої шрами і вставлені зуби, здобуті трофеї за час власної хокейної кар’єри. Петера про це ніхто не питає. У нього нема шрамів, йому ніколи не вибивали зубів, він ніколи не потрапляв у бійки. Він не відчув на собі насильства.

До них підскакує один із членів правління — залитий пивом шістдесятирічний виконавчий директор у сфері виробництва вентиляції, — він плескає Петера по спині й посміхається:

— Ми з Фраком зустрічалися з місцевими політиками! Вони сьогодні тут були! Можу неофіційно повідомити, що в тебе, бляха, ВЕЛИЧЕЗНІ шанси на нову кавоварку!

Петер зітхає і каже, що повинен іти. Виходить у коридор. Побачивши Давіда, він відчуває якесь полегшення, хоча зазвичай стає сам не свій через зверхнє ставлення тренера юніорів, але зараз він — єдина твереза людина.

— Давіде! — гукає Петер.

Давід іде далі, навіть не глянувши на нього. Петер підбігає за ним.

— Давіде! Ти куди?

— Подивлюся запис матчу, — незворушно відповідає тренер. Петер сміється.

— Ти не будеш святкувати?

— Відсвяткую, коли виграємо фінал. Для цього ж мене найняли. Щоб виграти фінал.

Давід зараз ще зарозуміліший, ніж зазвичай. Петер зітхає і зніяковіло запихає руки в кишені.

— Давіде… перестань. Знаю, ми з тобою маємо на все різні погляди, але це твоя перемога. Ти її заслужив.

Давід прищурюється, киває на кабінет, у якому галасують спонсори, і відповідає: