Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Любий, це не твоя провина. Ти не можеш врятувати всіх. Не можеш тримати весь світ.

Він нічого не відповідає. Вона куйовдить йому волосся і всміхається.

— Ти зустрів свою доньку? Вона буде «вчитися» вдома в Ани.

— Якраз достатньо макіяжу, щоб розв’язувати рівняння, правда? — бурмоче Петер.

— Підліткам складно довіряти саме тому, що ми самі колись були молодими. Пригадую, коли ми з моїм хлопцем мали…

— Не хочу цього чути!

— Любий, тримай себе в руках, у мене до тебе також було життя.

— НІ!

Петер рвучко піднімає її в обіймах, Мірі перехоплює подих. Він досі на таке здатний. Вони хихочуть, як двоє малих дітей.

Крізь вікно їм видно, як дорогою віддаляються Майя з Аною, разом із хокеїстами й однокласниками. У темряві температура швидко знижується, навколо дівчат кружляє сніг.

Ще ніхто цього не знає. Але скоро почнеться буря.

Через адреналін відбуваються неймовірні речі. Шибки у віллі сім'ї Ердаль деренчать від надривання колонок, нижній поверх заповнюється тілами з такою швидкістю, ніби десь у стелі дірка, через яку їх закидають, більшість гравців уже напилися до безпам’яті, решта гостей намагаються не відставати. Їм не вперше гуляти в цьому будинку, коли нема батьків. Усі п’ють з одноразових пластянок, картини зі стін знято, крихкі предмети прибрано, меблі накрито плівкою. Два юніори, змінюючись, цілу ніч пильнують сходи, щоб ніхто не йшов на другий поверх. Що б не казали про Кевіна, але він, як і його тренер, покладається лише на підготовку і планування, не довіряючи випадку. Завтра зранку прийде прибиральниця, яка зазвичай каже, що навіть якщо Кевін прикінчить когось у цьому будинку, після прибирання ніхто не помітить навіть сліду. Вона нічого не розповідає Кевіновим батькам і отримує за це добрі гроші, а сусіди в такі вечори лягають спати із затичками у вухах, і вдають, що їх не було вдома, якщо в когось виникають запитання.

Усі вже давно перестали цікавитися, чому Кевін, здається, єдиний, хто не радіє на власній вечірці. У вітальні п’ють і співають підлітки, розохочені позбутися одягу, але по інший бік товстих, добре ізольованих стін на подвір’ї панує майже непорушна тиша. З Кевінового обличчя крапає піт, він продовжує забивати шайбу за шайбою у ворота. Після матчу він ніколи не зменшує обертів, але після перемоги забиває принаймні не так люто. Після програшу тераса і невеликий хокейний майданчик усіяні уламками ключок і скла. Беньї, як завжди, сидить із абсолютно байдужим виглядом за пластиковим столом і вміло вертить сигарети пучками пальців, щоб висипати звідти тютюн і не пошкодити паперу. Одну з сигарет він набиває травою, закручує кінець, обережно прикушує фільтр, витягає його і замість нього вставляє тонку скручену картонку. Беньї мусить використовувати таку техніку, тому що власниця тютюнової крамниці у Бйорнстаді — сестра директора школи, і з часом могли виникнути питання, нащо купувати стільки паперу для самокруток, не купуючи тютюну. Замовити через інтернет теж не можна, бо мама Беньї перевіряє пошту, як собака-сапер. Тому, попри те, що ніхто ніколи не бачив, щоб Кевін курив, він уже кілька років брав плату за вечірку — дві сигарети з кожного гостя, щоб Беньї було з чого робити самокрутки. На диво, Кевін аж розслабляється, спостерігаючи, як цей ідіот — його найкращий друг — зосереджено крутить свою траву.

— Знаєш, я продам тебе на таку фабрику в Азії, де використовують дитячу працю. Цими маленькими пальчиками ти зможеш шити футбольні м’ячі швидше за будь-якого шмаркача, — насміхається Кевін.

— Може, хочеш, щоб я пошив тобі більшу сітку, аби ти хоч раз влучив у ворота? — питає Беньї і блискавично пригинається, навіть не підводячи погляду, коли Кевінова шайба пролітає за десять сантиметрів над його головою. А огорожа позаду, в яку вона влучила, гойдається ще кілька хвилин.

— Не забудь скрутити для прибиральниці, — нагадує Кевін. Беньї про таке не забуває. У них же не вперше вечірка.

Амат заходить до будинку і роззявлює рота від подиву.

— Ого-го? То тут живе… лише ОДНА сім’я?

Бубу й Лют регочуть і підштовхують його до кухні. Лют уже такий п’яний, що не зумів би почепити магнітика на холодильник. Вони п’ють «нокаути». Амат не знає, що там намішано, але смакує, як самогонка з таблетками від кашлю, і щоразу, випивши, треба гупнути один одного кулаком у груди і закричати «НОКАУТ!». Якась логіка у цьому з’являється після п’ятого або шостого разу. Більшість стільки й випивають.