Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Це тобі на ніч. Додав трохи тютюну, як ти любиш.

Кевін обіймає його так швидко, що ніхто не встигає помітити, але так міцно, що все й так зрозуміло. Після матчів він не може спати, і це єдина причина покурити. Тільки найкращі друзі знають таке один про одного. Лише двоє малих хлопців, які колись лежали разом із ліхтариками під ковдрою, читаючи комікси, і розуміли причину, через яку вони завжди почувалися не такими, як усі: вони — супергерої.

Беньї зникає у темряві, а Кевін довго і з заздрістю дивиться йому вслід. Він знає, що дівчата закохуються в нього, бо він класно грає в хокей, а так загалом він — звичайний, посередній сімнадцятирічний чувак. А от Беньї не такий. Дівчата закохуються в нього із зовсім інших причин. У ньому є щось, що хочеться мати всім, щось зовсім не пов’язане з його грою на хокейній арені. Його очі завжди дають тобі зрозуміти, що він може полишити тебе будь-якої миті, якщо йому цього захочеться, він просто кине поглядом через плече. Беньї ні до чого не прив’язується, нічим не переймається. Кевін до смерті боїться самотності, а Беньї приймає самотність як щось природне. Ціле дитинство Кевін страшенно боявся, що одного дня він прокинеться і побачить, що другий супергерой зник. Що їхній зв’язок нічого не означав.

У Беньї тече інша кров, ніж у решти людей. Він зникає у лісі, прямуючи вниз до озера, і Кевін думає, що цей хлопець — єдина вільна істота з усіх його знайомих.

Сьогодні останній день, коли вони бачили один одного такими, як у дитинстві. І скоро він закінчиться.

Майя стежить за кожним рухом Кевіна, коли він знову заходить до будинку. Спершу він нагадує кошеня, якого залишили на вулиці в дощ. Покинутий і забутий, хоча Майя ще не зустрічала людини, яка була би постійно в центрі уваги більше за Кевіна. Наступної секунди він вихиляє на кухні дві склянки і кричить «НОКАУТ!» разом із Бубу й Аматом, стрибає за руку з Лютом, аж гуде підлога, і співає: «МИ ВЕДМЕДІ!».

Майя не помітила, коли саме він дав їй першу склянку з алкоголем, але друга тепер вже не така гидка. Кевін із Лютом змагаються, хто швидше вип’є, і Кевін щоразу перемагає. Майя зарозуміло посміхається і каже:

— Хокеїсти, що тут казати. Ви навіть випивати не можете без змагання.

Кевін дивиться їй в очі так, ніби вони тут одні — він, здається, сприйняв її слова як виклик.

— Принеси ще випити, — каже він Люту.

— Давай! Біжи, Люте, я засікаю час! — із сарказмом сміється Майя, плескаючи в долоні.

Лют біжить прямісінько в стіну. Кевін регоче, аж хапає ротом повітря. Майю захоплює, що він, здається, весь час живе теперішнім: на майданчику він думає лише про хокей, а за межами майданчика, здається, взагалі не думає ні про що. Він живе інстинктивно. Вона б хотіла бути схожою на нього.

Майя не знає, скільки вони випили, пам’ятає, що виграла в Люта, коли вони пили три шоти на швидкість, а потім стала на стілець і тріумфально підняла руки, ніби тримає велетенський кубок.

Кевіну подобається, що вона інакша. Що її очі завжди живі, весь час допитливі. Що вона, здається, знає, ким є. Він хотів би бути схожим на неї.

Ана перестає пити після першого ж шоту. Сама не знає чому, але Беньї зник, а вона хотіла прийти сюди лише через нього. Вона стоїть на кухні з Майєю, але між ними весь час протискаються інші. Ана бачить погляди старших дівчат — щось середнє між зневагою і погрозою, — коли Кевін сміється зі слів Майї. Вона відчуває руки Люта на своєму попереку і відступає все далі й далі в кут. Скільки б вона не шліфувала себе наждачним папером, скільки б не старалася бути меншою, вона ніколи не стане тут своєю.

Беньї іде кригою, поки не опиняється на середині озера. Стоїть, курить і дивиться, як за деревами згасає місто, будинок за будинком. Він злегка придавлює тверду шкаралупу льоду під ногами. Вже захолодна пора року, щоб отак виходити самому серед ночі, навіть для Бйорнстада. Беньї завжди, навіть дитиною, подобалося уявляти собі, як це — провалитися і зникнути під водою, в холоднечі й темряві. Йому було цікаво, чи там, унизу, біль стане не таким сильним. Дивно, але тато не вселив йому страху смерті, навпаки. Єдине, чого Беньї ніколи не розумів, — нащо старий мусив стрілятися з рушниці. Ліс, лід, озеро і холоднеча — у цьому місті є тисяча способів померти природною смертю.

Беньї не рушає з місця, поки від диму й мінусової температури в нього не заніміло тіло ззовні і зсередини, тоді повертається до міста, звертає у невеликий квартал вілл і цупить мопед. Він рушає у бік Геда.