Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Ана захлопує двері перед його обличчям і біжить на кухню. Вона шукає Майю. Її ніде нема.

Беньї доливає собі пива на барі. Гурт закінчив грати, Катя поставила платівку з кантрі, Беньї так рвучко повертається до наступного клієнта, що мало не поцілює йому склянкою в обличчя. Басист усміхається. Беньї піднімає брови.

— Музикант у мене в барі, це ж треба. Що вам запропонувати?

Басист нахиляє голову.

— Віскі сауер?

Беньї всміхається від вуха до вуха.

— Ти, бляха, не знаєш, де сидиш? У Голлівуді? Можу налити «Джека» з колою.

Говорячи, Беньї робить коктейль і звично штовхає склянку по барній стійці до басиста. Той довго дивиться на неї, а тоді зізнається:

— Ет, вибач. Я зовсім не люблю віскі. Просто намагався виглядати крутим рокером.

— Слухай, круті рокери не п’ють віскі сауер, — пояснює йому Беньї.

Басист пригладжує рукою волосся.

— Якось я зустрів одного бармена, і він розповів, що коли довго стоїш по інший бік стійки, починаєш бачити людину як якийсь із алкогольних напоїв. Це ніби версія тотемних тварин, про яких говорять ворожки чи хтось такий. Шариш, про що я?

Беньї нестримно регоче. Таке нечасто буває.

— Ну, твоя тотемна тварина точно не віскі, це я тобі чесно кажу.

Басист киває і загадково нахиляється вперед.

— Насправді мене більше цікавлять штуки, які горять, а не які течуть. Казали мені, що ти можеш із цим допомогти.

Беньї вихиляє напій, приготований басисту, і киває.

— На що маєш охоту?

Амат і Бубу ніби й не збиралися виходити на подвір’я, вони просто там опиняються. Обидва не вміють веселитися на вечірках, не знають, як поводитися, тому нічого дивного, що вони беруться до чогось, що є для них зрозумілим. Чогось знайомого. Закінчується тим, що вони стоять у саду, кожен із Кевіновою ключкою, і по черзі забивають шайби.

— Як можна стати таким швидким, як ти? — питає п’яний Бубу.

— У школі треба багато втікати від таких, як ти, — відповідає Амат, напівжартома, але лише напів.

Бубу регоче — наполовину по-справжньому, а наполовину — ні. Амат помічає, що Бубу пробиває набагато сильніше, ніж усі вважають, — коли він може спинитися і спокійно прицілитися.

— Сорі, я… ти ж розумієш, що це просто жарти? Сам знаєш… така штука… основна команда шугає нас, а ми — вас…

— Ну, так. Так. Просто жарти… — бреше Амат.

Бубу ще сильніше забиває шайбу. Його переповнює сором.

— Тепер ти граєш у першій лінії. Будеш викидати мій одяг в душі, все навпаки.

Амат хитає головою.

— Бубу, від тебе так смердить, що я навіть не торкнуся твого одягу.

Бубу регоче, аж відлунює між будинками, тепер уже по-справжньому. Амат усміхається йому. Раптом Бубу тихо зізнається:

— До осені мені треба набрати швидкості. Бо пролечу.

Це останній сезон Бубу, далі він уже не потраплятиме до команди юніорів. У інших містах команди юніорів мають гравців віком до двадцяти років, але у Бйорнстаді не залишається стільки молодих хлопців після закінчення школи. Хтось виїжджає на навчання, хтось — працювати. Найкращих гравців переводять до дорослої команди, а для інших гра закінчується.

— Почнеш грати в основній! — робить спробу Амат, але Бубу лише сухо фиркає.

— Мене ніколи не візьмуть в основну команду. Це мій останній сезон, якщо не наберу швидкості. Потім — лише автосервіс у мого старого до кінця життя.

Амат нічого не каже, та й не потрібно. Кожен, хто дитиною грав у хокей хоч п’ять хвилин, знає, що єдине, чого просиш від всесвіту, — щоб можна було грати ще. Хочеться все більше й більше, бо ця гра поєднує в собі всі найкращі інгредієнти спорту: швидкість і силу, тотальну техніку і тотальну боротьбу, сто відсотків розуму і сто відсотків серця. Кращої гри нема. Як і більшої розкоші. Галюциноген, перед яким неможливо встояти. Амат глибоко вдихає і каже те, в чому ніколи б не зізнався комусь іншому:

— Бубу, я сьогодні боявся. Я дико боявся весь матч. Навіть не зрадів, коли ми виграли, просто відчув полегшення. Я… чорт, пам’ятаєш, як малим сидиш і бавишся біля моря? Це було так класно. Взагалі не думаєш, робиш те, що хочеш. Я досі так хочу. Я взагалі УЯВЛЕННЯ НЕ МАЮ, що буду робити крім хокею — я вмію тільки грати. А тепер… мені здається, ніби це стало…

— Роботою, — підказує Бубу, не дивлячись на Амата.

Амат киває.

— Просто я весь час боюся. Це ненормально?

Бубу хитає головою. Більше вони до цього не повертаються. Мовчки забивають шайби. Бах, бах, бах, бах, бах. Бубу прокашлюється і змінює тему.