Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Можна в тебе одну штуку запитати?

— Давай.

— Як знати, що в тебе красивий член?

Амат витріщається на Бубу — може, він жартує? Здається, ні.

— Ти вже так навалився?

Бубу червоніє.

— Я… ну, я просто думаю про таку штуку: всі хлопці завжди триндять про цицьки. От мені цікаво, чи дівки говорять так само про наші члени? І звідки знати, чи в тебе він гарний? Ти думаєш, для дівок важливо, щоб він був красивий?

Амат швидко забиває три шайби. Бубу стоїть поруч, великий, як дерево, і однаково переляканий, як цуценя у ветеринара. Амат усміхається і плескає його по плечу.

— Знаєш що, Бубу? Мені здається, тобі треба менше думати. Нам усім треба менше думати.

Бубу киває і всміхається. Одному зараз п’ятнадцять, іншому — сімнадцять, через десять років вони будуть згадувати цей вечір, коли всі були на вечірці в будинку, а вони стояли на вулиці й стали друзями.

Ніч зоряна й чиста, дерева непорушні, хлопці стоять за коморою і курять. Насправді, Беньї не робить цього з незнайомцями, у більшості випадків це для нього інтимна, усамітнена дія, тож він сам не знає, чому цього вечора робить виняток. Можливо, через те, як басист створив свій простір на сцені. Він ніби рухався в інших сферах. Беньї впізнав їх. Або прагнув до них.

— Що ти зробив з обличчям? — питає басист, показуючи на шрам на підборідді.

— Хокей, — відповідає Беньї.

— То ти забіяка?

З його вимови зрозуміло, що він не з цієї частини країни. А із запитання можна зробити висновок, що приїхав він сюди вперше.

— Щоб це зрозуміти, треба шукати шрами не на обличчі. Краще перевірити на кісточках пальців, — каже Беньї.

Басист глибоко затягується, здуває чуба з чола.

— З усіх видів спорту, в яких я не бачу сенсу, хокей для мене — найнезрозуміліший.

Беньї хмикає:

— Здається, бас-гітара — це для тих, хто погано грає на гітарі?

Басист сміється так дзвінко, аж між дерев прокочується музика, — його сміх миттю влучає Беньї в голову і в груди. Вкрай небагато людей на таке здатні. Це ніби змішати текілу з шампанським.

— Ти завжди жив тут, у Геді? Хіба від такого малого міста не починається клаустрофобія? — усміхається басист.

Його погляд мандрує губами Беньї то засоромлено, то жадібно. Беньї випускає дим з кутика губ по щоці.

— Я живу в Бйорнстаді. Гед великий порівняно з ним. А ти що тут робиш?

Басист знизує плечима, намагається говорити байдуже, але в словах однаково пробивається біль.

— У цьому гурті співає моя двоюрідна сестра, їхній басист поїхав кудись на навчання, і вони запитали, чи не хочу я переїхати сюди, пограти з ними кілька місяців. Музиканти з них лажові, за виступ нам дають ящик пива, але я мав… у мене були тяжкі стосунки. Треба було поїхати геть.

— Ну, віддаленішого місця ти би навряд дістався, — мовить Беньї.

Басист слухає шум дерев, відчуває, як легко опускаються на руки сніжинки. У темряві ледь чути його голос:

— Гарніше, ніж я думав. У вас.

Беньї курить, заплющивши очі. Якби ж він викурив більше. Або напився. Тоді, може, він би наважився. Але зараз лише каже:

— Зовсім не так, як у твоїх краях.

Басист вдихає дим, який випустив Беньї. Киває, не підводячи погляду.

— Ми граємо наступної неділі. Якщо захочеш прийти… Це було б… я був би радий мати тут когось знайомого.

На стрункому тілі басиста злегка колишеться чорний одяг. Його рухи м’які й легкі, настільки вільні від напруження, що він здається невагомим. У лісі, повному хижаків, стоїть на снігу, ніби якийсь незнаний птах. Його подих холоднішає, коли досягає щоки Беньї. Беньї гасить недопалок пальцями і відступає на пару кроків.

— Треба йти, поки сестра не побачила, що я тут.

— Великий суворий хокейний забіяка — і боїшся сестри, — усміхається басист.

Беньї спокійно знизує плечима:

— Ти б теж її боявся. Подумай собі: хто навчив мене битися?

— Тоді побачимося в неділю? — гукає басист.

Беньї нічого не відповідає.

Майя стоїть на кухні і раптом помічає, що Ани нема. Вона іде її шукати. Хлопці бачать, як вона притуляється до стіни, щоб втримати рівновагу, коли всередині переливається алкоголь, — вона нагадує пінгвіна на крижині під час дрейфу. Лют нахиляється й шепоче Кевіну на вухо:

— Дочка спортивного директора, Кев, ти НІЗАЩО не переспиш із нею.

— Скільки ставиш? — посміхається Кевін.

— Сотню, — киває Лют.

Вони тиснуть один одному руки.

Потім Майя буде згадувати дивні деталі — як Кевін розлив на неї алкоголь і пляма нагадувала метелика. Ніхто не захоче про це слухати. Вони питатимуть про той вечір лише те, чи багато вона випила. Чи була п’яна. Чи тримала його за руку. Давала йому натяки. Чи добровільно пішла на верхній поверх.