Фредрик Бакман - Ведмеже місто

За зачиненими дверима на верхньому поверсі вілли сім’ї Ердаль залишиться єдина таємниця, яку Майя приховає від своєї найкращої подруги. Вона до останнього, навіть коли вже не могла дихати під Кевіном, переконувала себе в одному: «Не треба боятися. Ана мене знайде. Вона ніколи мене не лишає».

Амат ніколи не зможе пояснити причини своїх дій. Можливо, ревнощі. Самовпевненість, імовірно. Вірогідно, комплекс неповноцінності. Закоханість, це вже точно. Сходи охороняють двоє юніорів, і коли вони кажуть, що Аматові не можна нагору, він несподівано для них і для самого себе ричить: «ВИ, бляха, в якій лінії граєте?».

За всі роки в дитячій і молодшій команді, Аматові казали, що в нього найспритніші ноги, але зараз його виручили не ноги, а зір. Його очі завжди були швидшими за погляди інших, він встигав більше побачити, запам’ятовував кожну деталь кожного нападу. Позиції захисників, рухи воротаря, найменший порух — зафіксовано кутиком ока, коли товариш по команді ставив ключку на лід.

Юніори налякано відсахуються. Сходи нагору ідуть з трьома поворотами. На стінах верхнього коридору висять фото сім’ї Ердаль, біля них — фото самого лише Кевіна, всюди його знімки. У хокейному спорядженні у віці п’яти років. У шість років. У сім. Та сама усмішка щороку. Той самий погляд.

Амата будуть запитувати, що саме він чув. Де саме він перебував. Він ніколи не зможе відповісти, на що він зреагував: чи то було «ні», або «перестань», або приглушений відчайдушний крик, затиснутий долонею. Можливо, нічого з переліченого. Може, він відчинив двері інстинктивно. Його запитають, чи був він п’яний. Будуть пильно дивитися обвинувальним поглядом і питати: «Чи правда, що ти вже багато років закоханий у цю дівчину?». Амат зможе відповісти лише одне: що в нього прекрасний зір. Його погляд навіть спритніший за ноги.

Амат натискає на клямку, стоїть у дверях до Кевінової кімнати. Він бачить насильство і розірваний одяг. Сльози і червонясті сліди від хлопцевих пальців на шиї дівчини. Тіло однієї людини, яке використовує тіло іншої людини проти її волі. Він усе це бачить, і потім йому будуть снитися найдивніші деталі — наприклад, які постери і які гравці НХЛ були на стінах. Амат запам’ятає це з надзвичайно простої причини. Над його ліжком на стіні приклеєні такі самі постери.

Кевін на дві секунди втрачає пильність, коли Амат вривається крізь двері. Майї цього достатньо. Вона запам’ятає свій рух не як швидку реакцію, а як боротьбу на життя або смерть. Інстинкт виживання. Їй вдається достатньо сильно вдарити Кевіна коліном, щоб відтиснути його тіло з себе. Вона з усієї сили б’є його по шиї і вибігає геть. Майя не знає, як вибирається з кімнати, кого минає на шляху, чи відштовхує юніорів, які пильнують сходи. Можливо, на вечірці всі вже надто п’яні й не помічають її, а може, просто роблять вигляд, що нічого не бачать. Вона вивалюється з дверей і біжить.

Рік уже на півдорозі до березня, але сніг обліплює Майї ноги, коли вона бреде серед темряви узбіччям, сльози ще теплі, коли крапають з повік, але на підборідді замерзають на крижинки. «У цьому місті жити неможливо, тут можна тільки виживати», — часто каже її мама. Сьогодні вночі ці слова по-справжньому правдиві.

Майя щільніше загортається в куртку, вона навіть не знає, як та на ній опинилася; блузка розірвана, на шиї і зап’ястях уже видно синці — темні сліди від пальців. Позаду Майя чує голос Амата, але не сповільнює руху, він, ледве дихаючи, бреде по снігу ще кілька кроків, а тоді падає на коліна. Амат, п’яний і розбитий, вигукує її ім’я. Врешті Майя обертається, стиснувши кулаки, не зводить з нього погляду, тепер з очей ллються сльози приниження і люті.

— Що сталося? — шепоче Амат.

— Ти, бляха, не бачив, що сталося? — відповідає вона.

— Нам треба… ти мусиш…

— Що? Що мушу, Амате? Бляха, ну що я МУШУ?

— Розказати комусь… поліції… або комусь, ти мусиш…

— Не має значення, Амате. Мої слова не мають значення, мені все одно ніхто не повірить.

— Чому?

Вона витирає очі рукавичкою, яка темніє від підводки. Амат тепер також плаче. Їм обом по п’ятнадцять, і за один вечір їхній світ розлетівся на друзки. Їх минає якийсь автомобіль, погляд Майї відбивається у світлі фар. Коли світло зникає, її очі гаснуть, і разом з тим згасає щось усередині.

— Тому що це довбане місто хокеїстів, — шепоче вона.

Амат так і стоїть навколішки в снігах, поки Майя віддаляється узбіччям. Останнє, що вона минає, перед тим як її огортає темрява, — банер зі словами «Ласкаво просимо у Бйорнстад».