Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Заблукала? — усміхається Кевін, коли знаходить Майю на сходах.

Вона зробила три кола нижнім поверхом, шукаючи ванну. Тепер вона сміється і плескає в долоні. Про Ану Майя вже забула.

— Це якийсь ненормальний будинок. Ти що, у Гоґвортсі живеш? Скільки ж грошей у твоїх батьків?

— Хочеш подивитися верхній поверх? — питає Кевін.

Майя ніколи не перестане шкодувати, що пішла за ним сходами нагору.

Після восьмої чи дев’ятої спроби авто Каті неохоче заводиться.

— Переночуєш сьогодні в Адрі у притулку.

— Ні, відвези мене додому, — сонно просить Беньї.

Катя плескає його по щоці.

— Ну ні, малий, ти ж сам знаєш: ми з Адрі тебе любимо. Якщо прийдеш додому і мама ще раз почує, що від тебе тхне пивом і травою, то не стане в нас меншого братика.

Беньї рохкає, стягує з себе куртку, скручує її замість подушки і притуляється до вікна. Катя дражнячись штурхає його по руці під рукавом футболки, де в Беньї татуювання з ведмедем, і каже:

— Басист симпатичний. Думаю, ти знову скажеш, що він не на твій смак — як завжди про всіх говориш?

Беньї відповідає, не розплющуючи очей:

— Він не любить хокей.

Сестра сміється з його слів, але коли менший брат засинає, вона змахує сльози. Від його дитинства, ще з пісочниці і гойдалок, вона бачила, що на нього задивлялися дівчата. Вони мріють приручити його, бо відчувають, що це неможливо. Просто не розуміють, чому так.

Беньї виростав, і з кожним роком Катя бажала для нього іншого життя. В іншому місці, в інший час він, можливо, був би зовсім іншим хлопчиком. Лагіднішим, безпечнішим. Але не у Бйорнстаді. Тут він носить у собі надто багато прихованого, і тут у нього є хокей. Команда, хлопці, Кевін. Це для нього все, тому він мусить бути таким, яким вони хочуть його бачити. І це страшно.

Мати таємницю від тих, кого любиш.

Усі говорять про те, як це станеться. Медсестра у школі, бідолашний учитель на уроках статевого виховання, стривожені батьки, моралізаторські серіали, весь інтернет. Усі. І все життя ти точно знаєш, що має відбутися. І однаково ніхто не скаже тобі, що це станеться ось так.

Майя лежить на спині на ліжку Кевіна, вона вперше курить марихуану. Відчуття трохи інакші, ніж вона уявляла, тепло ніби має смак, дим потрапляє відразу вгору — в голову, а не в горло. Стіни заклеєні постерами з хокеїстами, на всіх полицях поскладані кубки, а в кутку стоїть старий платівковий програвач. Майя запам’ятає саме це, бо програвач не пасував до кімнати.

— Це давній, мого старого, мені подобається, як звучить, коли… оце потріскування, коли ставиш платівку… — каже Кевін, ніби перепрошуючи.

Він ставить платівку, вона не пам’ятає музики, лише потріскування. Через десять років, коли їй чутиметься таке потріскування з програвача у кутку бару чи в крамниці одягу на іншому краю світу, вона відразу повертатиметься у цю мить. Вона відчуває на собі тягар його тіла і сміється — це вона теж запам’ятає, — вони цілуються, і їй доведеться чути ці два запитання частіше, ніж будь-які інші за все своє життя: «Хто кого цілував?» і «Чи ти відповіла на поцілунок?». Він перший починає цілувати її. Так, вона теж його цілує. Але коли він стягує з неї штани, вона спиняє його. Він, здається, вирішує, що це гра, тому вона сильніше хапає його руку.

— Я не хочу, не сьогодні, я ще нікол… — шепоче вона.

— Та ні, хочеш, — наполягає він.

Її це розлютило.

— Ти глухий? Ні, кажу тобі!

Він сильніше стискає її зап’ястя, спочатку ледь відчутно, а потім міцно, аж до болю.

Катя повертає на вузьку дорогу, що веде до лісу, одразу за банером «Ласкаво просимо у Бйорнстад». Вони їдуть до собачого притулку. Ліхтарів нема, і коли Беньї, стрепенувшись зі сну, визирає у вікно, він не розуміє, що це він мигцем бачив.

— Зупинися, — бурмоче він.

— Що? — не розуміє Катя.

— ЗУПИНИ! — кричить Беньї.

Катя заскочено зупиняється. Її молодший брат уже відчинив двері і вибіг у темряву.

Усі говорять, як це буває. Ціле життя дізнаєшся найточніші подробиці: тебе підстережуть під час пробіжки чи під час відпочинку, вдарять і затягнуть у якийсь двір, чоловіки накачають тебе наркотиками в барі й замкнуть десь на околицях міста. Усі про це попереджають, раз за разом, попереджають усіх дівчат: «Таке може статися! Ось як буває!».

Але ніхто не каже, що це може статися саме так — із кимось, кого ти знаєш. Кому довіряєш. Із ким сміялася. У його дитячій кімнаті, під постерами з хокеїстами на стінах. І в цей час унизу буде купа шкільних друзів. Кевін цілує їй шию, відсуває її руку — вона запам’ятає, що він торкався її тіла, ніби воно їй не належало. Ніби він його заслужив, ніби її голова і решта тіла — окремі об’єкти, не пов’язані між собою. Про це ніхто не запитає. Вони будуть дізнаватися лише, чи достатньо вона протестувала. Чи була достатньо «зрозумілою».