Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— У тебе ще сила залишилася в цих курячих лапках? — насмішкувато питає Кевін.

— Дай пас, і сам побачиш, — відповідає Амат, і білки його очей аж наливаються кров’ю.

Цього вкидання Кевін не пропустив би, навіть якби мав зав’язані за спиною руки і приставлений до голови пістолет. Шайба у Беньї, він веде її вздовж бортика, — завтра навіть не зможе встати з ліжка, але зараз нічого не відчуває, — він одним рухом повалив двох суперників. Амат маневрує до центру, але перехоплює шайбу і зі свистом мчить повз захисника — так швидко, що двоє гравців, які пильнували Кевіна, мусять залишити дев’ятого номера і гнатися за вісімдесят першим. Бйорнстаду тільки цього і треба. Амат дістає ключкою по передпліччю, здається, ніби зап’ястя його не слухаються, але він встигає передати шайбу й огинає ворота. Амат має один вдих, щоб встигнути підняти очі, побачити, як Кевінова притиснута до льоду ключка відбиває шайбу саме тієї миті, коли його валять на лід. Кевін має два сантиметри проміжку — вдвічі більше, ніж йому потрібно.

Коли за воротами засвічується червона лампа, люди на трибунах кидаються одне до одного. Спонсори перекидають через ряди стільців горнятка з кавою, намагаючись дати «п’ять». Дві п’ятнадцятирічні дівчини на радощах перевертають кафетерій, а один старий тренер основної команди, якого не побачиш усміхненим, сидить з самого верху трибун і сміється. Фатіма з Мірою обіймаються, аж поки не падають на підлогу, вже не розуміючи, тішаться вони чи плачуть.

Перед льодовою ареною, серед снігів самотньо стоїть Рамона. Її накриває хвиля радісних вигуків. «Я люблю тебе», — шепоче вона до Гольґера. Повертається і йде додому, несучи в грудях усмішку. Це стосується людей і хокею, міста, яке хоче вірити, і світу, який роками наказував їм здатися. У цілому Бйорнстаді не залишилося жодного атеїста.

Кевін розвертається і їде просто до лави запасних, відмахується від кожного гравця команди, який хоче обійняти його, перескакує через бортик і кидається в обійми Давіда.

— Для тебе! — шепоче хлопець, і Давід обіймає його, як рідного сина.

За двадцять метрів Амат ледве піднімається з льоду, але це не мало б значення, навіть якби він лежав на іншому боці, бо все одно на нього ніхто не дивиться. Через мить після пасу захисник ударив його ключкою і ліктем, навалившись на нього всім тілом, вагою, Амат упав головою об лід так, ніби його штовхнули в басейн без води, він навіть не побачив забитий гол. Коли він нарешті стає на коліна, всі гравці Бйорнстада вже мчать до Кевіна на лаву запасних, кожна людина на трибуні прикипіла поглядом до номера дев’ять. Навіть Майя.

Номер вісімдесят один, номер, який Амат вибрав, бо в цей рік народилася його мама, самотньо стоїть у кутку і дивиться на табло з результатами. Це його найкраща і водночас найгірша мить на цій арені. Амат поправляє шолом, відштовхується, рушаючи з місця, і тут хтось об’їжджає його позаду і стукає двічі по шолому.

— Дівчина помітить тебе, коли виграємо фінал, — усміхається Беньї.

Амат не встигає відповісти, бо Беньї вже від’їхав і став біля центральної лінії, приготувавшись до наступного вкидання.

Лют збирається перелізти через бортик, але Давід спиняє його і кричить до Амата, щоб залишався на льоду. Кевін під’їжджає до центрального кола, номер дев’ять і номер вісімдесят один коротко кивають одне одному. Тепер Амат один із них. І неважливо, чи багато глядачів на трибунах це розуміють.

Петер втрачає рівновагу після фінального свистка, за мить він уже волає, обіймаючи когось, а наступної миті падає сторчма через кілька рядів на трибуні, піднімається, у вухах аж дзвенить — усі навколо шалено кричать. Старі, молоді, ті, хто обожнюють цю гру, і ті, кому байдуже. Він навіть не знає, як це сталося, але раптом опиняється в диких обіймах якогось незнайомця, той приспівує, і піднявши погляд, Петер розуміє, що танцює на сходах разом із Роббаном Гольтсом. Зупинившись, вони дивляться один на одного і вибухають нестримним сміхом. Цього єдиного вечора їм знову сімнадцять.

Хокей — це просто безглузда, несерйозна гра. Ми віддаємо їй рік за роком, і навіть не можемо сподіватися на щось у відповідь. Ми жертвуємо всім, що маємо, горимо, стікаємо кров’ю, ридаємо, чудово усвідомлюючи, що в найкращому випадку найбільше, що може дати нам цей спорт, — це щось таке мізерне й безвартісне, просто кілька миттєвостей.

Але ж, дідько, хіба життя не таке саме?

Через адреналін із тілом відбуваються дивовижні речі. Після фінального свистка мами й тати перестрибують через бортик, поважні підприємці й керівники фабрики ідуть на лід, ковзаючи на гладкій підошві, незграбно обіймаються, ніби перевтомлені немовлята в підгузках. Коли Кевін разом із Беньї загортаються у величезний зелений прапор і роблять коло пошани, на трибунах уже порожньо. На хокейний майданчик зараз вийшло все місто. Люди стрибають, посковзуються, падають, сміються, веселяться, плачуть. Друзі дитинства, однокласники, батьки, брати і сестри, родичі, сусіди. Чи надовго місто запам’ятає цей вечір? Не надовго. Назавжди.