Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Роббан Гольтс самотньо стоїть на вулиці й ненавидить самого себе. З власної волі він би сьогодні навіть не вийшов з дому, якби знову не закінчився алкоголь. Він дивиться на дах льодової арени, подумки прикидає, яка зараз хвилина матчу. В його житті присутній особливий вид жаху — знаття, що найкращі миті він уже прожив у свої сімнадцять років. Підлітком Роббан від усіх чув, що стане великим гравцем, і він так щиро їм вірив, що коли цього не сталося, йому здавалося, ніби всі його зрадили, а його провини в цьому не було. Він прокидається з почуттям, ніби хтось вкрав у нього краще життя, його мучить нестерпний фантомний біль від думки про те, ким він міг стати і ким став. Ця згірченість роз’їдає зсередини, руйнує спогади, ніби розчищає місце для вбивства, і врешті людина пам’ятає тільки те, що підходить до цього мотиву.

Роббан спускається сходами в «Хутро», але раптом здивовано спиняється. Усередині темно. Рамона допиває останню склянку віскі й одягається.

— Добре, що ти прийшов, — шепоче вона.

— Чому? Ти кудись ідеш? — розгублено питає Роббан.

Йому ж, як і всім іншим, добре відомо, що ненормальна стара вже десятиліття не виходить з пабу далі ніж на пару кроків.

— Я збираюся на хокейний матч, — каже вона.

Роббан починає сміятися, іншої альтернативи в нього нема.

— Хочеш, щоб я наглянув за баром, чи що?

— Хочу, що ти пішов зі мною.

Роббану вже не смішно. Рамона мусить пообіцяти, що викреслить його борг за чотири місяці, і лише тоді він ступає за нею на вулицю.

У Фрака квиток з сидячим місцем, але він стоїть. Ззаду вже всі втомилися нарікати на нього.

— Дідько б тебе побрав, Вільяме Лют, простіше знайти людей з програми захисту свідків, а не тебе на льоду, от дідько! — шипить він, звертаючись до інших спонсорів.

— Що-о? — волає Маґґан Лют, яка сидить нижче за два ряди.

— Маґґан, я сказав ПРОГРАМА ЗАХИСТУ СВІДКІВ! — повторює Фрак.

І всі, хто сидить на тих двох рядах між ними, миттю воліють опинитися під захистом цієї програми. Не сказати, що хокей у Бйорнстаді важливий. Хокей у Бйорнстаді — це все.

Починається третій період, Бубу далі тишком сидить на лавці, він може порахувати хвилини своєї гри на пальцях однієї руки. Він не розуміє, як можна вважатися частиною команди, якщо взагалі не береш участі в матчі. Бубу намагається опанувати себе, але він любить цю команду, любить свій светр і свій номер. Побачивши те, чого, як йому здається, не розуміють інші, він хапає на лавці Вільяма Люта і кричить:

— Їхнім захисникам ТРЕБА, щоб ти прорвався крізь них, хіба ти не бачиш? Їм ТРЕБА, щоб у центрі була тиснява і щоб Кевін не мав простору. Виверни убік, коли підеш на центр, хоча б раз, і я обіцяю, що…

Вільям затуляє йому рота рукавицею.

— Бубу, заткнися! Ти за кого себе маєш? Ти граєш у третій лінії, не тобі вказувати першій, що треба робити. Краще принеси мені води!

Погляд у Вільяма такий крижаний і зверхній, що Бубу навіть не чує презирливого сміху інших гравців. Для всіх людей найболючіше падіння — це скочування в ієрархії. Бубу знав Люта все життя, і погляд, яким дивився на нього його друг, залишає слід і пробуджує ту їдку гіркоту, якої багато чоловіків не в силах позбутися, і вже в дорослому віці вони прокидаються зі сну й відчувають, наче хтось украв їхнє справжнє життя. Бубу йде по пляшку з водою, Лют бере її, не кажучи ні слова. Сідаючи, Бубу, найбільший гравець у команді, стає найменшим на лавці.

Рамона зупиняється перед льодовою ареною. Тремтить на снігу і шепоче:

— Я… вибач, Роббане, я не можу… я… далі не можу піти.

Роббан тримає її за руку. Вона не мала так жити, Гольґер мав би сидіти там, це мала бути їхня мить. Роббан пригортає її так, як уміє людина, в якої теж вкрали життя.

— Повернемось додому, Рамоно. Нічого страшного.

Вона хитає головою і пильно на нього дивиться.

— Ми домовилися, що я викреслю твій борг, якщо ти підеш на матч. Хочу відразу знати, що станеться після гри. Я зачекаю тебе тут.

Роббан багато на що здатен. Але йому таки бракує відваги сперечатися з Рамоною.

У житті кожного гравця настає такий момент, коли йому доводиться зрозуміти, у чому він кращий, а в чому програє. Вільям Лют пережив цей момент в середині третього періоду. Йому ніколи не вистачало швидкості, але тепер стало зрозуміло, що він ще й недостатньо витривалий. Він відстає, не має сил, суперники можуть завадити йому, навіть не дуже наближаючись. Весь час Кевін грає за двох, веде чотирма руками. Беньї ураганом проноситься ареною, але Бйорнстаду треба більше простору. Лют викладається на всю силу. Але цього недостатньо.