Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Будь ласка, Крістере, та ж думай хоч трохи! Знімай негайно!

Чоловік, який зовсім не звик до того, що йому роблять зауваження, особливо жінки, сторопіло витріщився:

— Ти це серйозно?

— А ТИ — серйозно? — вигукує Міра так, що люди на сходах починають обертатися.

Чоловік озирається, від вагань у нього аж щоки розчервонілися. Усі дивляться на нього. Він не бачить того, хто за спиною в нього бурмоче: «Бляха, Крістере, вона ж має рацію!»; голоси інших людей приєднуються. Крістер повільно знімає шарф і запихає його до кишені. Його дружина винувато нахиляється до Міри і пошепки каже:

— Я намагалася пояснити йому. Але ти ж знаєш, які ці мужики. Часом вони взагалі не розуміють хокею.

Міра сміючись повертається до Фатіми.

— Червоний шарф. Чи він зовсім без голови? Вибач, про що ми з тобою говорили?

У Бйорнстаді немає поділу на чорне і біле. Тут усе червоне або зелене. Червоний — це колір Геда.

Амат погладжує пучками пальців шви на командному светрі. Темно-зелений зі срібними цифрами і бурим ведмедем на грудях. Кольори Бйорнстада: ліс, лід, земля. В Амата вісімдесят перший номер, у дитячій команді він мав номер дев’ять, але тут це номер Кевіна. У роздягальні панує хаос. Беньї, номер шістнадцять, як завжди, спить на підлозі в кутку, а от інші юніори сидять на лавках, тісняться біля своїх батьків, які з запалом і дедалі голосніше дають їм технічні вказівки, поки підкрадається початок гри. Усі види спорту мають таку тенденцію: батьки завжди думають, що їхня експертна оцінка автоматично зростає разом із успішністю їхньої дитини. Хоча насправді все навпаки.

Галас стає нестерпний, голосніше за всіх кричить Маґґан Лют, вона може собі дозволити такі привілеї, бо її син грає в першій лінії. Мама Беньї ніколи не з’являється в роздягальні, а мама Кевіна навіть не приходить до льодової арени, тож Маґґан верховодить тут роками. Після кожного матчу вона розв’язувала малому Вільяму шнурки на ковзанах, аж поки йому не виповнилося тринадцять; вони з чоловіком жертвували купівлею автомобіля і закордонними відпустками, щоб змогти купити віллу поруч із сім’єю Ердаль, аби їхні сини могли стати найкращими друзями. Невдоволення Маґґан через те, що Вільяму так і не вдалося стати поміж Кевіном і Беньї, почало переростати у справжню агресію.

Заходить Давід, і роздягальня вибухає звинуваченнями, запитаннями і вимогами від присутніх там дорослих. Давід проходить крізь цей шквал, ніби батьків узагалі тут не існує, Бенґт іде за ним і відтісняє їх до виходу. Маґґан Лют така обурена, що відштовхує його руку.

— Ми тут, щоб підтримати команду!

— Для цього в нас є трибуни, — відповідає Давід, не дивлячись на неї.

Маґґан втрачає самовладання.

— Ну а ти, Давіде! От ТИ! Що це за тренер, який змінює склад команди саме перед ЦИМ найважливішим матчем?

Давід здивовано піднімає брови. У Вільяма Люта зараз такий вигляд, наче він хоче померти.

— Що ВІН тут робить? — вимагає відповіді Маґґан, показуючи на Амата.

Амат виглядає так, ніби прагне того самого, що й Вільям. Давід відповідає навмисно стишеним голосом, щоб змусити всіх дорослих замовкнути.

— Я нікому не мушу доповідати про склад команди.

На лобі у Маґґан пульсує вена, ніби бамкає церковний дзвін.

— А МЕНІ ти про це доповіси, це тобі зрозуміло? Ці хлопці грають у тебе десять років, і до найважливішого за всю історію матчу ти приводиш сюди гравця з ДИТЯЧОЇ КОМАНДИ?

Маґґан обводить широким жестом інших батьків у роздягальні, ті кивають і починають схвально гудіти, тоді вона знову вимогливо переводить погляд на Давіда:

— Ти взагалі розумієш, наскільки важливий для нас цей матч? Для всіх нас? Розумієш, чим ми жертвуємо заради хокею?

Амат скручується, ніби хоче прорватися в коридор, вибігти з льодової арени і більше ніколи сюди не повертатися. Йому не легшає від того, що лице у Давіда наливається кров’ю так швидко, що Маґґан задкує до стіни.

— Це ти будеш розповідати мені про жертви? — шипить Давід, ідучи просто на Маґґан і навіть не залишаючи їй можливості відповісти. — Подивись на нього! — наказує він, показуючи на Амата, і, перш ніж Маґґан встигає зреагувати, бере її за руку, тягне через всю роздягальню, аж поки вона не опиняється перед хлопцем.

— Подивись на нього! Хочеш сказати, що твій син заслужив цього більше за нього? Будеш розказувати, що вони подолали однаковий шлях, щоб опинитися тут? Скажеш, що твоя сім’я боролася за місця в команді більше за нього? ПОДИВИСЯ НА НЬОГО!!!