Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Люди весь час запитують, яка в Давіда «тактична таємниця». Він не може цього розповісти — його все одно не зрозуміють. Його таємниця — любов. Він став тренером Кевіна, коли той був переляканим семирічним малим, якого могли прибити на хокейному майданчику старші хлопці, якби не Беньї, який був на захисті. Беньї вже тоді показав себе найвідважнішим чортеням з-поміж усіх, кого Давіду доводилося бачити, а Кевін був найкращим гравцем. Давід навчив їх ковзати однаково добре і вперед, і задкуючи. Він навчив їх, що приймати шайбу так само важливо, як робити передачу, дозволяв Беньї цілі тренування грати без ключки, а Кевіна змушував тижнями грати викривленою. Він також навчив їх, що в команді вони мають лише один одного і що єдина людина, якій справді можна довіряти в цьому світі, — це той хлопець, який стоїть на кризі поруч із тобою, а ті, хто не зайдуть до автобуса, поки ви не повернетеся, — вони і є вашою командою.

Це Давід навчив хлопців обмотувати ключки ізострічкою і полірувати ковзани, а ще — зав’язувати краватку і голитися. Ну… голити бороду. Голити все інше вони навчилися самі. Давід нестримно регоче щоразу, коли згадує, як Бубу, той малий спантеличений і гіперактивний товстун, десь у тринадцять років повернувся з роздягальні й запитав у Беньї, чи треба голити ще й задницю, коли голиш мошонку. «Дівкам важливо, щоб там усе було однаково, чи як?» Коли Давід сам був юніором, це вважалося ініціацією: схопити молодих гравців і силоміць зголити їм волосся на лобку — тоді це вважали приниженням. Давід не знає, який ритуал є відповідником зараз, але він підозрює, що сучасні підлітки злякаються загрози, що їх можуть прив’язати до стільця і не відпустити, поки там не відросте волосся.

Хокей увесь час змінюється, бо змінюються люди, які в нього грають. Коли Давід був юніором, тренер вимагав, щоб у роздягальні панувала тиша, а теперішня команда сповнює кімнату сміхом. Давід знав, що гумор об’єднує людей, тому завжди починав жартувати перед матчем, коли хлопці ще були малі й починали нервуватися. У той час улюбленим був такий жарт: «Знаєш, як потопити підводний човен з Геда? Пірнути і постукати в двері. А знаєш, як потопити човен іще раз? Пірнути і постукати в двері, бо тоді гедівці відчинять і скажуть: „Е ні, цього разу ви нас не надурите“». Коли хлопці подорослішали, вони любили жартувати так: «По чому знати, що ти на весіллі у Геді? У церкві всі сидять з одного боку!». Потім вони виросли до того віку, коли почали придумувати свої жарти, і Давід усе частіше залишав їх у роздягальні самих. Тому що іноді відсутність тренера теж згуртовує.

Давід дивиться на годинник, рахує хвилини до початку матчу. Спонсори, які сидять на трибуні, ніколи не зрозуміють його тактики, бо вони ніколи не зрозуміють, чим готові пожертвувати хлопці в команді заради один одного. Поки спонсори кричали, що Давід повинен «дозволити команді наступати», він терпляче визначав чіткі ролі для своїх гравців, навчав їх опинятися точно в тому місці, куди прилетить шайба, показував силову гру і передачу під кутом, вчив оцінювати ситуацію і обмежувати ризики. Він навчив їх, що коли забрати в суперників їхню перевагу в техніці та швидкості, понизити їх до свого рівня, щоб ті стали розгублені й роздратовані, тоді його підопічні переможуть, бо в їхній команді є те, чого не мають інші, — Кевін. Якщо дати йому шанс, він заб’є два голи, а поки поруч Беньї, шанс у нього є завжди.

«Забийте на трибуну, забийте на те, що всі говорять», — повторював Давід. Його тактика вимагає підкорення, послуху та довіри, десяти років тренування і притирання; навіть якщо Бйорнстад програє за статистикою — крім пункту «голи», — Давід однаково скаже у роздягальні кожному зі своїх хлопців, що вони впоралися. І вони йому вірять. Вони люблять його. Коли їм було по сім років, Давід сказав, що вестиме їх впродовж усього шляху аж до вершини, і коли всі тільки сміялися з нього, він дотримав своєї обіцянки.

Перед тим як повернутися до роздягальні, Давід бачить Суне, який самотньо сидить на вершечку трибуни. Їхні погляди на мить зустрічаються. Тренери кивають один одному. Попри всі сварки, Давід знає, що той упертий старий дідько — єдиний в їхньому клубі, хто справді розуміє, про що йдеться. Про любов.

Хтось каже, що в хокеї все лише чорне і біле. Які неуки! Щойно Фатіма з Мірою зайняли свої місця, як раптом Міра перепрошує, схоплюється з місця, проштовхується до сходів і зупиняє одного чоловіка середнього віку; Фатімі відомо, що він — начальник середньої ланки на фабриці. Міра роздратовано хапає чоловіка за червоний шарф: