Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— У мене потім вечірка для команди. Будемо святкувати перемогу. Батьки поїхали з міста.

Майя скептично піднімає брову.

— Бачу, ти справді впевнений, що ви переможете.

Кевін виглядає так, ніби не розуміє цієї репліки.

— Я завжди перемагаю.

— Серйозно, Єфраїме дер Гімнотяг? — сміється Майя.

— ФОН Гімнотяг, з вашого дозволу, — всміхається Кевін.

Майя заходиться реготом. Ана встає з підлоги, засоромлено пригладжує волосся.

— А Беньї прийде… на вечірку?

Майя копає її по гомілці. Кевін задоволено киває до Майї.

— Сама побачиш. Бери з собою подругу. Буде круто.

Він повертається до Амата і кидає:

— А ти прийдеш? Ти ж тепер в команді!

Амат намагається виглядати впевнено. Кевін на два роки старший за нього, і це дуже помітно, коли вони стоять поруч.

— Можна мені також прийти з другом? — тихо запитує він.

— Вибачай, Ахмеде! Вечірка лише для команди, ти ж доганяєш? — відповідає Кевін, плескаючи його по спині.

— Мене звати Амат, — виправляє він, але Кевін уже встигає відійти.

Майя з Аною, регочучи, зникають у кафетерії. Амат залишається сам у коридорі.

Він усе би віддав за один-єдиний шанс вирішити долю сьогоднішнього матчу.

Гордість за команду ми можемо відчувати з різних причин. Це гордість за здобуте місце, або за товариство, або просто за одну людину. Спорт нас захоплює ще й тому, що він нагадує про те, які ми малі, і водночас додає нам важливості.

Міра, з чемності посміявшись, залишає дівчат у кафетерії. Якби Петер чув, що вона виговорювала зі своїми друзями, коли їй було п’ятнадцять, йому знадобився б дефібрилятор. На початку вони дуже дивували одне одного: Міра називала Петера «єдиним пристойним хокеїстом», а він затуляв вуха, коли вона пережартовувалася з барменами. Міра вже звикла бути єдиною дівчиною на роботі — як в адвокатських агенціях, так і в барах, хоча тестостерон ніколи не становив для неї проблеми. Саме Петеру довелося віддихуватися, коли якийсь гравець основної команди, вільний від передніх зубів, на одному із нечисленних прийомів клубу, куди ще запрошували дружин, зухвало повідомив Мірі, що він тут «кожну, бляха, склянку на члені вертів», сподіваючись викликати відразу в дружини спортивного директора. Міра у відповідь детально пояснила жіночий відповідник такої маніпуляції, після чого той беззубий решту вечора не наважувався навіть глянути на неї. Петеру було соромно. Він завжди чогось соромиться. Останній сором’язливий неандерталець. Стільки років минуло, а вони далі вміють дивувати одне одного. Не таке вже й мале досягнення.

Міра прямує до стоянки, але зупиняється біля льодової арени і не відводить від неї погляду. Скільки б вона не намагалася, але у цьому світі їй ніколи не перевершити Петера у важливості. Міра здогадується, що всі дорослі люди час від часу задумуються про життя, яке існує поза Бйорнстадом і яке вони могли би прожити, якби не залишилися тут. Мабуть, показником щастя може бути те, як часто ти про це замислюєшся. Мірина мама завжди казала, що її донька має невиправний потяг до романтики і водночас невиправне прагнення змагатися. Міра припускає, що так і є, якщо згадати, що вони з Петером тричі грали в боулінг і таки залишилися в шлюбі. Під час третьої гри вони гуглили контакти невідкладної консультації для подружжя о пів на другу ночі. Сили небесні, як він умів їй дошкулити і як несамовито вона любила його! Ця любов не міцніла в силі поступово, ні — вона накрила її лавиною. Ніби стан загострення, який не минає. Мірі лише хочеться, щоб доба мала сорок вісім годин. Добре, вона не скупа — вистачить і тридцяти шести. Та ж їй лише хочеться випити разом і подивитися серіал — хіба вона так багато просить? Вона просто хоче мати час пошити ковдру, якої нікому не забракне.

Міра занадто часто думає про інше життя. Про життя, яким живе хтось інший. Вона дуже раділа за Петера, коли той отримав професійний контракт, але раділа не менше за себе, коли він перестав грати. Коли з’явилося місце для неї. Чи зможе вона колись визнати це перед ним? Що той короткий період, коли Петер уже не був гравцем і ще не став спортивним директором, коли він продавав страхування і намагався задовольнитися наявним, для неї був найкращим часом? Як зізнатися у цьому людині, яку любиш?

Коли помер Ісак, вони старалися з усіх сил. У них розірвалися легені, вони потребували сфабрикованої любові, яка б забезпечила їм штучне дихання. Тож Міра ухвалила найтяжче рішення у своєму житті: вона вирішила, що мусить повернути Петеру хокей.