Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Хвилюєшся перед матчем? — усміхається Петер.

— А да Вінчі мав знижку на коричневу фарбу, коли малював Мону Лізу?

Петер сміється і киває на сусідній кабінет.

— У директора мусить бути якась пляшка.

Фрак аж сяє. Петер гукає йому навздогін:

— Гей, Фраку, ти ж сьогодні посидиш у сорочці? Не повториш чвертьфінал? Батьки цього не зрозуміють!

— Обіцяю! — бреше Фрак і, навіть не озираючись, поспіхом кидає, начебто не мав такого плану весь час: — Давай з нами по сто грамів перед матчем? Ну, ти собі можеш випити води. Або газованку, чи що ти тепер п’єш. Я запросив іще кількох спонсорів — думав, ми могли би трохи переговорити? Трохи так., неформально.

Фрак повертається з пляшкою і директором, чоло в нього вже блищить, як відполірований лід, а на сорочці під пахвами видно темні плями. І тільки зараз Петер розуміє, що втрапив у засідку.

Фатіма ще ніколи не бувала на льодовій арені, коли туди приходило стільки люду. Вона часто дивиться матчі Амата в дитячій команді, але тоді приходять лише батьки гравців із молодшими братами і сестрами. Сьогодні на стоянці стоять дорослі люди і випрошують квитки на гру, готові заплатити вчетверо більше. Амат купив два квитки завчасно, Фатіма поцікавилася, чому він не хоче піти, як завжди, з Захаріасом, але Амат відповів, що хоче показати їй гравців, із якими одного дня гратиме в команді. Це все відбувалося всього тиждень тому, тоді неможливо було повірити, що цей день настане вже сьогодні. Фатіма міцно тримає квитки в руці, намагається нікому не стати на шляху у штовханині, але їй так і не вдається бути невидимкою, бо хтось зненацька спиняє її і каже:

— Агов! Ти допоможеш нам нарешті?

Фатіма обертається. Маґґан Лют знервовано привертає її увагу і показує на уламки скляної пляшки, яку хтось впустив на підлогу.

— Ти нарешті принесеш швабру? Хтось може наступити на скло, не розумієш? Якась дитина!

Жінка, яка розбила пляшку, — Фатіма впізнала її, то була мама одного гравця з команди, — навіть не думала прибирати скло. Вона вже прямувала до свого місця на трибуні.

— Ти мене ЧУЄШ чи ні? — вигукує Маґґан Лют, беручи Фатіму заруку.

Фатіма киває і запихає квитки до кишені. Схиляється над уламками. Але її спиняє чийсь доторк до плеча.

— Фатімо? — привітно каже Міра, а тоді не так радо повертається до Маґґан Лют. — У чому проблема?

— Не в мене проблема. Вона ж тут працює! — огризається Маґґан.

— Не сьогодні, — пояснює Міра.

— Тобто — не сьогодні? Тоді що вона тут робить?

Тут Фатіма випростує спину, ступає крок уперед, такий невеликий, що й непомітний нікому, крім неї, дивиться прямо в очі Маґґан і каже:

— Не треба казати «вона». Я стою перед вами. І прийшла сюди з тієї самої причини, що й ви. Подивитися гру свого сина.

Міра ніколи не бачила людини з більшою гордістю. І ніколи не бачила, щоб Маґґан не знайшла, що відповісти. Коли Лютова мама зникає у натовпі, Міра підбирає з підлоги уламки. Фатіма тихо запитує:

— Вибач, Міро, але… я тут не звикла… хотіла запитати… можна я сьогодні сяду біля тебе?

Міра прикушує губу. Міцно стискає її руку.

— Фатімо, дорога, це я повинна питати, чи можна сісти біля тебе.

Суне сидить на верхньому ряді трибуни. Спонсори, які піднімаються сходами, вдають, ніби не бачать його, тож Суне точно знає, про що вони збираються говорити в кабінеті. Дивно, але він уже не відчуває гніву. Як і смутку. Він просто втомився. Від політики, грошей, і всього іншого в цьому клубі, що не стосується спорту. Просто втомився. Тож, можливо, вони всі мають рацію. Він тут зайвий.

Суне окидає поглядом льодову арену і глибоко вдихає повітря. Кілька гравців з команди суперника заздалегідь перевдягнулися — так буває, коли страшенно наляканий, — і тепер розігріваються. У всі часи нерви здають однаково. Це заспокоює Суне: спорт залишається спортом, попри всі намагання чоловіків у кабінетах перетворити його на щось інше. Одна шайба, двоє воріт, жар серця. Хтось каже, що хокей — це релігія, але вони помиляються. Хокей — це віра. Релігія стосується твоєї взаємодії з іншими людьми, вона сповнена тлумачень, теорій і поглядів. А от віра… це те, що існує між тобою і Богом. Те, що ти відчуваєш у грудях, коли суддя заїжджає в коло між двома центровими, коли чуєш, як ключки стукають одна об іншу, коли бачиш, як між ними кружляє той чорний диск. Тоді все існує тільки між тобою і хокеєм. Квітуча вишня завжди пахне квітучою вишнею, а гроші не пахнуть ніяк.

Давід стоїть у проході для гравців і дивиться, як спонсори піднімаються сходами до кабінету. Він знає, що вони про нього кажуть, як говорять про його успіх, але також знає, як швидко вони відвернуться від нього наступного року, якщо основна команда не досягне таких самих висот. Господи, чи хоч хтось у цьому місті розуміє, наскільки неймовірна їхня команда юніорів? У хокеї вже нема казок про попелюшок: великі клуби завербовують гравців, розриваючи на шматки малі клуби ще до того, як їхні гравці стають підлітками. Навіть у Бйорнстаді, де ці хлопці якимось дивом ще залишаються, лише один гравець має справді елітний рівень, а всі інші вилетіли б із гри чемпіонату країни у ста матчах із сотні. І все одно вони тут. Не команда, а справжні джмелі.