Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Коли Давід встає, Бубу знову гупає ногами до підлоги. Якщо б Давід цієї миті попросив його вийти і вбити когось, він зробив би це, не вагаючись. Тренер стає посередині роздягальні. Після десяти років спільних тренувань кожен із хлопців відчуває одне й те саме. Кожному з них Давід дивиться в очі.

— Не буду багато говорити. Ви самі знаєте, з ким зараз зустрінетесь. І знаєте, що ми — кращі. Тому чекаю лише одного. Я приймаю лише один результат. Без нього сюди не повертайтеся.

Давід шукає очима Кевіна, чіпляється в нього поглядом, ніби кліщами.

— Перемога.

— Перемога! — відповідає Кевін, і його очі чорнішають.

— ПЕРЕМОГА! — повторює Давід, піднімаючи в повітря кулаки.

— ПЕРЕМОГА!!! — вибухає одноголосний крик.

Хлопці схоплюються з лавок, гримають, стукають і форкають, готові виходити за своїм капітаном. Давід обходить кожного з гравців і добре гупає кожного по шолому, а біля самого виходу зупиняється, ледь торкнувшись до дверей і шепоче так тихо, що його чує лише хлопець під номером дев’ять:

— Я пишаюся тобою, Кевіне. Я тебе люблю. Незалежно від того, що станеться сьогодні і чи буде це найкращий чи найгірший твій матч, у світі нема іншого гравця, якого б я обрав замість тебе.

Двері відчиняються. Кевін не просто виходить на лід.

Він мчить, як смерч.

Самотність — невидима хвороба. Відколи Гольґер пішов від неї, Рамона стала схожою на звірів із документальних фільмів, які вона дивиться на каналах про дику природу в ті ночі, коли снодійне не допомагає, — тих звірів, яких так довго тримали в неволі, що вони навіть не намагаються втекти, коли їм забирають усі загорожі. Усі живі створіння, яких протягом достатньо довгого часу утримували ув’язненими за мурами, починають боятися невідомості більше, ніж своєї в’язниці. Спочатку Рамона не виходила з дому, бо всередині й далі чула його сміх, його голос і лайливі вигуки, коли він вдарявся пальцем на нозі об поріг за барною стійкою. Ціле життя минуло у цьому будинку, а він так і не бачив того клятого порогу. Ізоляція відбувається значно швидше, ніж здається, дні зливаються в одне, якщо живеш більше всередині, ніж назовні. На протилежному боці вулиці минали роки, а Рамона відчайдушно намагалася зберегти в «Хутрі» і квартирі над пабом усе саме таким, як за життя Гольґера. Вона боялася, що вийде за двері й забуде його, а якщо пройдеться до крамниці, то, повернувшись, виявить, що його сміх зник. Одного ранку стало зрозуміло, що так минуло вже одинадцять років, і всі, окрім її хлопців, вважають, що вона збожеволіла. Створена нею машина часу стала її ж таки в’язницею.

Часом кажуть, що горе ми переживаємо психікою, а туга відчувається фізично. Перше — це рана, друге — ампутована частина тіла, зів’яле суцвіття з розколотим стеблом. Якщо ростеш доволі близько до людини, яку любиш, врешті ви переплітаєтеся з нею корінням. Можна говорити про втрату, пропрацьовувати її і давати собі час, але ніхто нас не звільняє від законів біології: якщо рослину розділити навпіл, вона не зцілиться, а загине.

Рамона стоїть на снігу перед дверима і курить. Три сигарети поспіль. Звідси їй видно дах льодової арени. Від раптового крику, коли юніори Бйорнстада відкрили рахунок, здається, що потріскають стики кожної будівлі на вулиці з крамницями, а весь ліс злетить у повітря і плюхнеться у воду. Рамона пробує зробити крок у напрямку вулиці, просто невеликий крок до тротуару. Вона не в силах вгамувати тремтіння, коли намацує стіну за спиною, одяг намокає від поту, хоча на вулиці мороз. Вона повертається в тепло, зачиняє двері, вимикає лампи і лягає на підлогу біля бару з фотографією Гольґера в руках. Саме на тому порозі.

Люди кажуть, що вона збожеволіла, але вони просто не знають, що таке справжня самотність.

Амат охоплений жахом, а він іще навіть не грав. Коли він разом із командою проїхав по льоду за Кевіном, коли піднялися глядачі на трибунах і радісний крик ударив йому у вуха, Амат одразу повернувся на лаву запасних із сильним передчуттям, що зараз виблює. Одного дня він повернеться до цієї миті й зрозуміє, що це відчуття ніколи не зникає. Незалежно від здобутого успіху.

Кевін робить рахунок 1:0 на першій хвилині матчу, і це не випадково: у кожному матчі він має короткий проміжок, поки захисники ще не розуміють, який вправний з нього гравець, як м’яко він веде шайбу і швидко забиває. Одного разу залишивши йому сантиметр, вони більше не роблять такої помилки і решту матчу так щільно притискають Кевіна, що з таким успіхом могли б їхати з ним в одних ковзанах. Противники змінюють рахунок на 2:1 на свою користь. Це заслужено, вони неймовірно грають, потужно і методично роблять наступ за наступом — Амат аж навіть дивується щоразу, коли дивиться на табло, що противники випереджають їх усього на один гол. Він іще ніколи не бачив такої сильної і технічної команди — Амат майже певний, що вони змогли б подолати навіть основну команду Бйорнстада. Усі це розуміють. Після кожної заміни гравці все важче гупаються на лавку біля Амата, ключки щоразу апатичніше стукають по бортику, навіть Бенґт сипле прокльонами все тихіше й тихіше. Під час перерви між другою і третьою частиною на шляху до роздягальні Амат чує, як якісь дорослі на трибуні розчаровано жартують: «Ну-ну, вилетіти у півфіналі не так уже й соромно — може, в наступному сезоні зберемо кращу команду». Амат дивується, що відчуває таку злість від цих слів, вони щось пробуджують у ньому. До роздягальні він заходить уже готовий розірвати когось на шматки. І лише Давід помічає цю зміну.