Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Звідси йому видно дах льодової арени. Роббан, як і всі інші, тільки те й робить, що говорить щогодини про завтрашній матч команди юніорів, — відколи вони виграли чвертьфінал. Хоча у нього залишилось небагато співрозмовників, після того як фабрика звільнила його і ще дев’ятьох дядьків. Можливо, тоді Роббанові історії нікого й не цікавили, але це стало зрозуміло йому лише зараз.

Роббан дивиться на годинник. «Хутро» відкриється за годину. Він удає, що це не має значення. Запихає руки в кишені, коли заходить до крамниці, щоб ніхто не бачив, як вони тремтять. Наповнює кошик продуктами, які йому не потрібні і на які в нього не вистачить грошей, останнім бере слабоалкогольне пиво, ніби це імпульсивна покупка. «Оце? Ну, нехай стоїть собі пару пляшок удома». У невеликому магазині металевих виробів Роббан просить дозволу скористатися туалетом. Там випиває пиво. Вийшовши, балакає ні про що з продавцем і купує кілька специфічних шурупів, які страшенно йому потрібні для меблів, яких не існує. Виходить на вулицю, дивиться на дах льодової арени. Колись він, Роббан Гольтс, був там королем. Колись його вважали талантом ще більшим за Кевіна Ердаля. Колись він був кращим за Петера Андерссона.

Петер розвертає автомобіль на стоянці, виїздить на дорогу, тарабанить пальцями по керму. Коли діти йдуть, його увага знову зосереджується на пульсі. Це просто матч команди юніорів. Просто матч. Просто. Він повторює собі цю мантру, але хвилювання пожирає його. Здається, ніби легені втягують кисень через очниці. Хокей — простий спорт: якщо воля до перемоги сильніша за страх програти, ти маєш шанс. Боягуз ніколи не виграє.

Петер сподівається, що юніори ще занадто молоді, щоб боятися, надто наївні, щоб розуміти, які великі ставки. Хокейна публіка не знає нюансів, для неї є або небо, або пекло. З трибуни їм видно генія або нездару, чогось середнього нема, офсайд ніколи не піддається сумніву, кожне зіткнення завжди або абсолютно чисте, або заслуговує на довічне виключення з гри. Коли Петер у двадцятирічному віці був капітаном команди і повернувся додому в Бйорнстад, майже вигравши фінал вищої ліги країни, його зустрів татів голос з кухні: «Майже? Дідько, не можна майже залізти в човен. Ти або в човні, або у воді. А коли всі інші пацани вже за бортом, нікого не гребе, що ти звалився у воду останнім».

Коли Петер підписав контракт з НХЛ і збирався до Канади, тато сказав йому, щоб «не думав, ніби він якесь цабе». Можливо, старий хотів висловитися м’якше, хотів пояснити, що покірність і наполеглива праця приведуть хлопця до ще вищих вершин. Можливо, від алкоголю його слова прозвучали гостріше. Можливо, Петер не хотів так сильно грюкнути дверима. Тепер це не має значення. Молодий хлопець мовчки покинув Бйорнстад, а коли повернувся додому, для слів було вже запізно. Надгробку не подивишся в очі і не попросиш у нього пробачення.

Петер пам’ятає, як самотньо блукав вуличками, на яких виріс, і розумів, що люди, яких він знав усе життя, дивляться на нього по-іншому. Пам’ятає, як вони раптом обривали розмову, коли він заходив, і на перших порах він нажахано поглядав на годинник перед усіма зустрічами, хвилюючись, що запізнився. Петер з полегшенням зітхнув, коли це минуло і люди стали бачити в ньому спортивного директора, а не зірку. Клуб далі стрімко втрачав позиції у серії, і коли люди почали говорити спортивному директору, що вони насправді думають, він пізнав ту частину себе, яка прагнула, щоб його знову вважали зіркою. Хокейна публіка не знає нюансів.

То чому Петер продовжує? Бо він ніколи не зважував альтернативної можливості. Багатьом складно пригадати, чому вони полюбили цей спорт, але для Петера все просто. Його найбільша любов у хокеї, від першого ж моменту, коли він став на ковзани, — тиша. Усе поза межами льодової арени — холод і темрява, хвороба мами, і тато, який знову прийде додому п’яний… усе це замовкало в голові, коли він виходив на лід. Першого разу Петеру було всього чотири роки, але хокей відразу дав зрозуміти, що вимагатиме від нього тотальної зосередженості. Тому він його і любив. І далі любить.

Чоловік, який хоч і є ровесником Петера, але виглядає на п’ятнадцять років старшим, дивиться, як Петеровий автомобіль проїжджає містом. Чоловік загортається у військову куртку і чухає бороду. Коли їм було по сімнадцять, лише одна людина в цілому місті вважала, що Петер обдарованіший гравець за Роббана. «Мати талант — це ніби випускати в небо дві повітряні кульки: цікавіша не та, яка швидше піднімається вгору, а та, в якої довша мотузка», — часто казав чортяка Суне. Звісно, він мав рацію. Правління клубу і спонсори змусили Суне перевести Роббана в основну команду, хоча тренер наполягав, що хлопець іще не готовий до цього психологічно. Роббан сильно зіткнувся з іншим гравцем, отримав травму і почав боятися; залишок сезону він намагався якомога скоріше відбити шайбу, аби лиш не ризикувати. Коли публіка вперше освистала його, він прийшов додому і заплакав. Коли це сталося вдруге — прийшов додому і випив.