Фредрик Бакман - Ведмеже місто

За шість місяців після того хокейна команда їздила на кубок в інше місто, тамтешня льодова арена була найбільшою з усіх, які бачили хлопці. Кевін заблукав, коли вже йшов до автобуса. Його знайшли троє старших братів гравців з команди суперника, яку Кевін розгромив кілька годин тому, — вони затягнули його в туалет і побили. Кевін ніколи не забуде нерозуміння в їхніх поглядах, коли нізвідки взявся ще один хлопець з молодшої школи і накинувся на них трьох одразу вихором стусанів і ударів. Беньї і Кевін, закривавлені і в синцях, прийшли до автобуса на сорок п’ять хвилин пізніше. Давід чекав на них. Він сказав команді, щоб поверталися без нього, він поїде потягом разом із Кевіном і Беньї, коли вони з’являться. Але інші гравці як один відмовилися сідати в автобус. Вони ще не доросли до вивчення таблиці множення, але знали, що команда нічого не варта, якщо гравці не можуть розраховувати одне на одного. Це водночас велика і мала річ — знати, що є ті, хто тебе не покинуть.

Кевін і Беньї заходять до школи вдвох, але рухаються коридором ніби магніти, бо за мить Бубу з іншими юніорами гуртуються навколо них, десять кроків — і це вже група з дванадцяти осіб. Кевін і Беньї навіть не зважають на це — так буває, коли щось відбувається протягом усього життя. Складно сказати, що привертає увагу Кевіна, — бо за день до матчу він узагалі нічого не помічає, — але минаючи ряд шафок, він зачіпається поглядом з нею. Він зашпортується за Беньї, той лається, але Кевін не чує.

Майя кладе сумку до шафки, повертаючись, зустрічається поглядом з Кевіном і так стрімко зачиняє дверцята, що притискає собі руку. Це триває лише мить, у коридорі повно інших тіл, Кевін зникає у натовпі. Але друзі, які бувають тільки в п’ятнадцять, нічого не пропускають.

— Ну-у-у… коли це ти стала цікавитися хокеєм? — дразниться Ана.

Майя зніяковіло потирає притиснуту руку.

— Заткнися. Бляха…

А тоді не стримує швидкої усмішки.

— Якщо не любиш арахісову пасту, це ж не означає, що не можна любити… арахіс.

Ана регоче так, що запльовує смузі всю свою шафку.

— Окей, добре! Але якщо будеш говорити з Кевіном, то хоч познайом мене з Беньї! Він… м-м-м… я б його з’їла. Як… масло.

Майя з огидою морщить чоло, замикає шафку і йде. Ана сплескує руками і кидається за нею.

— Ну, що? Чому ТОБІ можна, а мені — ні?

— Ви ж знаєте, що він ці жарти сам не придумує? Який умнік. Він просто тирить їх з нету, — бурчить Захаріас і принижено обтрушує з одягу сніг.

Ліфа піднімає його кепку і чистить її. Амат простягає руку, намагаючись заспокоїти друга.

— Я знаю, що ти ненавидиш Бубу, але наступного року вже ми будемо юніорами… тоді стане легше.

Захаріас не відповідає. Ліфа кидає на нього погляд, в якому змішалися лють і відчай. Ліфа ще малим перестав грати в хокей, старші гравці постійно повчали його, аби навчився «терпіти жарти» в роздягальні, і цей аргумент виявився дуже ефективним, бо коли Ліфа покинув хокей, усі могли звалити це на пояснення: «У хокеї мусиш терпіти жарти». Захаріас теж давно би закинув тренування, якби його батьки не любили цей спорт так сильно, та й сам Амат уже не витримав би, якби не був таким вправним гравцем.

— Стане легше, коли будемо юніорами! — повторює Амат.

Захаріас нічого не відповідає. Він прекрасно знає, що ніколи не отримає місця в команді юніорів, цей рік для нього останній в хокеї. Лише Амату невтямки, що його найкращий друг скоро залишиться позаду.

Амат не зважає на тишу, він відчиняє двері, повертає за ріг коридора, а тоді чує тільки глухе стугоніння у вухах. Через неї в нього ніби вмикається тунельне бачення.

— Привіт, Майє! — видихає він, трохи заголосно.

Вона швидко обертається, помічає його присутність — і все. Коли тобі п'ятнадцять, погляд може найболючіше поранити.

— Привіт, Амате, — відповідає вона і зникає, навіть не встигнувши вимовити його ім’я до кінця.

Амат так і стоїть, уникаючи поглядів Захаріаса і Ліфи, бо знає, що вони навіть не спробують стримати сміх.

— Приві-і-і-іт, Ма-а-а-а-айє… — перекривляє його Захаріас, а Ліфа пирхає так, що шмарклі бризкають на светр.

— Пішов ти, Зах, — бурмоче Амат.

— Ну сорі, але ж ти ще з молодшої школи таке чудиш, я чемно поводився аж ВІСІМ років, поки ти був закоханий у неї, тому зараз думаю трохи познущатися з тебе, — регоче Захаріас.

Амат іде до своєї шафки, серце у грудях опускається тягарем, ніби свинцеве. Він любить цю дівчину більше за свої ковзани.