Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Беньї проїжджає весь Бйорнстад дорогою до свого найкращого друга. Минає фабрику, яка є найбільшим роботодавцем у місті, але три роки поспіль проводить «ефективне управління персоналом» — так звільнення працівників звучить гарніше. Минає великий супермаркет, який став непосильним конкурентом для менших магазинів. Вулицю з крамницями різного ступеня занепаду та індустріальний район, де стає все тихіше й тихіше. Спортивний магазин, у якому є відділ з оснащенням для полювання й риболовлі і відділ для хокею, а з іншими товарами не густо. Трохи далі — паб «Хутро», де часто бувають чоловіки певного типу, через що місце стає особливо привабливим для туристів, яким кортить побувати у справжній бійці місцевого розливу.

Ближче до лісу, на захід, є автомайстерня, а ще далі найстарша сестра Беньї має собачий притулок. Вона розводить собак для полювання й охорони. Домашні собаки тут уже нікого не цікавлять.

У цьому місці не залишилося нічого, що можна любити більше за хокей, проте Беньї і так нічого іншого в житті особливо не любив. Він втягує в себе дим. Інші хлопці постійно попереджають, що його виженуть з команди, якщо Давід дізнається, що він курить травичку, але Беньї лише сміється, маючи спокійну певність, що цього ніколи не станеться. Ні, зовсім не тому, що Беньї надто добрий гравець у команді. Найкращим гравцем є Кевін. Він — коштовний камінь, а Беньї — страхова компанія.

Суне востаннє дивиться на дах льодової арени. На прапори і хокейні светри, які висять там як пам’ять про чоловіків, яких скоро не буде кому згадувати. Поруч бовтається пошарпаний транспарант зі словами, які колись були девізом клубу: «Культура, рівноправність, солідарність». Суне був одним із тих, хто повісив це, але тепер він уже не знає, в чому значення цих слів. Часом йому здається, що він цього не знав і на початку.

«Культура» — дивне слово у спорті, усі його використовують, але ніхто не може пояснити значення. Усі клуби лиш торочать про те, як вони творять культуру, але в кінцевому результаті їх турбує лише культура переможця. Звичайно, Суне знає, що так буває всюди у світі, але в маленькому місті, мабуть, це більше помітно. Ми завжди любимо переможців, хоча часто вони непрості люди і не надаються до любові. Практично завжди вони одержимі, самозакохані й позбавлені співчуття. Але це нічого. Ми їм прощаємо. Ми любимо їх, коли вони перемагають.

Старий чоловік встає з хрустом у спині й важким серцем і йде до свого кабінету. Зачиняє двері. Його речі вже поскладані в маленьку коробку, яку він запхав під стіл. Суне не стане влаштовувати сцену, коли його звільнять, не буде спілкуватися з журналістами — він просто зникне. Він так вихований, і так виховував інших. Клуб — понад усе. Клуб завжди понад усе.

Ніхто не розуміє, як ці двоє стали найкращими друзями, але всі вже давно полишили спроби розлучити їх. Беньї дзвонить у двері вілли, яка більша за половину кварталу, де він живе.

Йому відчиняє Кевінова мама, ввічливо, але схвильовано всміхається, тримаючи телефон біля вуха, Кевіновий тато намотує кола вглибині будинку й веде гучну дискусію по своєму телефону. На стіні в передпокої висять сімейні фотографії — лише на них Беньї бачив усіх трьох членів сім’ї Ердаль разом. У житті завжди хтось із них на кухні, інший — в офісі, а третій — у саду. Бах-бах-бах-бах-бах. Зачиняються двері, чути перепрошування в телефонній розмові: «Так, вибачте, це мій син. Хокеїст, саме так».

У цьому будинку ніхто не підвищує голосу, але і не стишує, уся комунікація позбавлена почуттів, вони ампутовані. Кевін одночасно найрозпещеніший і найобділеніший підліток серед усіх знайомих Беньї: холодильник у Кевіна повний контейнерів зі стравами, приготованих відповідно до затвердженого клубом плану харчування; їх раз на три дні готує і доставляє їм кейтерингова компанія. Кухня у віллі коштує втричі більше за весь будинок матері Беньї, але ніхто там не готує. У кімнаті Кевіна є все, про що може мріяти сімнадцятирічний хлопець, включно з тим фактом, що в кімнату не заходив ніхто, крім прибиральниці, відколи Кевіну виповнилося три роки. Ніхто у Бйорнстаді не витрачав більше грошей на синове заняття спортом, ніхто не виділяв для клубу більші суми, ніж підприємство його батька, але все одно Беньї нечасто бачив Кевінових батьків на трибуні — якщо порахувати, то вистачило би пальців однієї руки, причому два пальці мали б бути відірвані токарним верстатом. Одного разу Беньї запитав про це у Кевіна. Той відповів: «Мої батьки не цікавляться хокеєм». Беньї уточнив, чим же вони тоді цікавляться. Кевін сказав: «Успіхом». Тоді їм було по десять років.