Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Беньї чекає перед віллою. Як завжди. Якби Кевін був трохи імпульсивнішим, він би обійняв Беньї. Але він лише коротко киває і бурмоче:

— Ходімо.

Майя так швидко йде від татового автомобіля, що Ана мусить підбігати, аби не відставати. Вона віддихується і дістає пластикову пляшку:

— Хочеш? Я тепер на смузі-дієті!

Майя сповільнює крок і хитає головою.

— Для чого тобі ці дієти? За що ти так ненавидиш свої смакові рецептори? Що вони тобі зробили?

— Та перестань, це капець як смачно! Спробуй!

Майя скептично надпиває з пляшки. Ледь ковтнувши, зразу випльовує.

— Там ГРУДКИ!

Ана задоволено киває.

— Це арахісова паста.

Майя з огидою проводить пальцями по язику, ніби на ньому купа невидимих волосин.

— Ано, тобі треба лікуватися. Це вже не жарти.

У Бйорнстаді раніше було більше шкіл, бо було більше дітей. Тепер залишилося тільки дві будівлі — в одній розмістилася початкова і середня школа, а в іншій — старша школа і гімназія. Усі обідають у спільній їдальні. Отак змаліло місто.

Амат біжить по стоянці навипередки з Ліфою і Захаріасом. Вони вчаться разом і ще в початковій школі стали найкращими друзями — не тому, що були якось особливо схожі між собою, а через те, що мали одну спільну рису: вони не такі, як інші. У таких містах, як Бйорнстад, найпопулярніші діти рано стають капітанами, команди негласно формуються ще на дитячому майданчику. Амат, Ліфа і Захаріас були з тих, хто залишалися поза грою. Відтоді вони тримаються купи. Ліфа мовчазніший за дерев’яшку, Захаріас балакучіший за радіо, а Амат просто насолоджується їхнім товариством. Класна з них вийшла компанія.

— …такий, бляха, чьоткий постріл у голову! Він засцяв і хотів сховатися… бляха! Амат, ти слухаєш?

Захаріас, одягнений, як завжди, у чорні джинси, чорне худі й чорну кепку — в такому одязі він ходить, здається, з десяти років, — перериває свій виступ про власний, судячи з усього, вражаючий внесок важко озброєного відстрілювана всякої погані у віртуальному світі з минулої ночі та обурено штовхає Амата в плече.

— Що?

— Ти взагалі чуєш мене?

Амат позіхає.

— Так, так. Постріл у голову. Ти крутий. Просто я голодний.

— Ти зранку тренувався?

— Так.

— Ти якийсь прибитий — так рано вставати.

Амат усміхається.

— Ну а ти коли пішов спати?

Захаріас знизує плечима й розтирає великі пальці.

— Та о четвертій… п’ятій, може.

Амат киває:

— Ти витрачаєш на відеогру стільки само, скільки я — на тренування, Зах. Подивимося, хто з нас швидше стане профі.

Захаріас збирається щось відповісти, але не встигає. Його голова подається вперед від удару долонею ззаду. Захаріас, Амат і Ліфа знають, що це Бубу, — ще до того, як озирнутися; кепка падає на землю під супровід реготу юніорів, які зненацька оточують трьох друзів. Захаріас, Амат і Ліфа — їм по п’ятнадцять років. Юніорам усього на два роки більше, але фізичну перевагу вони мають таку, наче їх розділяє десятиліття. Бубу найбільший із них, широченний, ніби двері до комори, і такий страшний, що його сахаються щурі. Минаючи Захаріаса, він сильно зачіпає його плечем, і той, спіткнувшись, падає на коліна. Бубу з награним здивуванням охкає, інші юніори підтримують його.

— Зах, класна борода — ніби прогноз погоди на Мідсоммар [2] Мідсоммар — свято літнього сонцестояння. : місцями зливи! — насміхається Бубу і продовжує, поки гримить регіт інших юніорів: — У тебе хоч щось уже виросло біля хріна? Чи ти й далі ревеш у душі, коли доганяєш, що це знову нитки від трусів? Бляха… Зах… серйозно — я вже стільки думаю і мучуся: коли ви втрьох з Аматом і Ліфою вперше переспали, то як вирішували, хто буде граний на початку?

Юніори йдуть собі до школи, вони забудуть про те, що сталося, за тридцять секунд, але їхні насмішки ще довго допікатимуть трьом хлопцям. Амат допомагає Захаріусу встати і бачить мовчазну ненависть в його очах. Щоранку вона лиш наростає, і Амат боїться, що одного дня таки вибухне.

Існують великі й малі підстави того, чому нам подобається бути частиною команди. Коли Кевін вчився у початковій школі, вони з татом поїхали на різдвяний ярмарок у Гед, тато мав зустріч, а Кевін пішов сам дивитися на гномів і продавців на площі. Він заблукав і прийшов до автомобіля на п’ять хвилин пізніше. Тато вже поїхав. Кевін мусив сам, у темряві повертатись до Бйорнстада. Кучугури на узбіччі сягали йому до стегон, дорога додому зайняла пів ночі. Промоклий і виснажений, він зайшов у тихий будинок. Батьки вже спали. Тато хотів навчити його цінувати пунктуальність.