Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Це всього лише гра. Вона має вирішальне значення лише для малих, незначних, практично непомітних речей. Як-от — тебе будуть визнавати, до тебе будуть прислухатися. Малопомітні речі, звісно, що з них можна посміятися і назвати їх «непорозумінням» і «перебільшенням». Просто когось гра перетворює на зірок, а інших — на спостерігачів. Просто вона наділяє владою і визначає межі.

Усього лише.

Давід заходить на льодову арену й одразу йде до себе в кабінет — найменшу кімнату в самому кінці коридору. Зачиняє двері, вмикає комп’ютер і вивчає відео вчорашнього матчу суперника. Фантастична команда, кожен гравець — потужна машинерія, з ними позмагатися до снаги тільки Кевіну. Потрібне небачене зусилля всієї команди, щоб у них з’явився хоча б шанс, але Давід знає, що шанс у них є, знає, що кожен із його гравців, якщо потрібно, віддасть своє життя у грі. Давідові зле не від цього. Є одна річ, якої не вистачає команді. Швидкості.

Перша ланка команди юніорів багато років складалася з Кевіна, Беньї і третього гравця, якого звати Вільям Лют. Кевін — геній, Беньї — воїн. А Вільям повільний. Він великий гравець, непогано пасує, тому Давід знайшов тактичні способи, щоб приховати його недоліки у матчі зі слабшою командою, але команда, з якою вони будуть грати, досить сильна, щоб заблокувати Кевіна, якщо не буде іншого, достатньо спритного гравця, який звільнить йому простір.

Давід потирає скроні. Дивиться на своє відображення в моніторі — розкуйовджене руде волосся і втомлені очі. Він встає і йде в туалет. Знову блює.

У більшому кабінеті, через дві кімнати від нього за своїм комп’ютером сидить Суне. Він дивиться той самий запис гри, що й Давід, знову і знову. Колись ці двоє чоловіків бачили на льоду однаково, мали на все однакову думку. Минули роки, Давід подорослішав і вже мав амбіції, а Суне постарів і став упертим. Тепер у них в усьому починаються конфлікти. Коли Давід стверджує, що треба дозволити бійки на льоду, тому що «буде менше травм, якщо хлопці знатимуть, що їм дістанеться, якщо гра була нечесна», Суне відповідає, що це те саме, як і «вірити, ніби поменшає автомобільних аварій, якщо заборонити страхування, бо тоді люди будуть більше хвилюватися за свої автівки». Коли Давід хоче «збільшити навантаження» для юніорів, Суне повторює «якість важливіша за кількість». Давід каже: «Вгору», а Суне кричить: «Униз». Коли нещодавно інші спортивні об’єднання висунули пропозицію, щоб перестати рахувати голи й очки, а також не використовувати таблиці успішності для гравців віком до дванадцяти років, Суне вважав, що це «розумно», а Давід назвав пропозицію «комунізмом». Давід переконаний, що Суне повинен дати йому можливість виконувати свою роботу, а Суне вважає, що Давід має хибне уявлення, в ЧОМУ полягає його робота. Вони ніби двоє чоловіків у траншеях, які надто глибоко вкопалися в землю і більше не бачать один одного.

Суне відхиляється назад, потирає очі й чує, як крісло скрипить під вагою його тіла, коли він зітхає. Він хотів би пояснити Давіду, наскільки самотньою може бути робота тренера основної команди і яким непосильним буває тягар відповідальності. Треба весь час бути готовим підводити погляд, пристосовуватися, змінюватися. Але Давід молодий, він задерикуватий, не готовий слухати і розуміти.

Суне примружується і сам себе картає. А він хто такий? Такий самий? Один із найважчих моментів старіння — потреба визнати помилки, які вже занадто пізно виправляти. Коли маєш владу над життям інших людей, страшніше — розуміти, що часом ти можеш помилитися.

Суне завжди виступав проти того, щоб переводити молодших гравців у доросліші команди, він дуже принципово стверджував, що гравець краще розвивається серед однолітків, і якщо даєш йому шанс надто рано, ризикуєш задушити талант. Проте переглядаючи відеозапис у себе в кабінеті, Суне мусить визнати, що бачить те саме, що й Давід, і, крім них двох, навряд чи хтось це розуміє: без швидкості завтра команді юніорів настане кінець.

Тепер навіть Суне повинен запитати у себе: чого варті принципи, якщо втрачаєш перемогу?

Бйорнстад — достатньо мале місто, аби майже всі знали майже всіх, але достатньо велике, щоб у ньому не бракувало мешканців, яких ніхто не помічає. Роббан Гольтс має сорок з лишком років, борода в нього вже почала сивіти, він чухає її і щільніше закриває шию коміром старої армійської куртки. Коли в цю пору з озера дме вітер, здається, ніби обличчя роздирають привиди. Він іде по іншому боці вулиці і вдає, що має якісь важливі справи, переконуючи себе, що ніхто з перехожих не розуміє, що він просто чекає, коли відчиниться паб «Хутро».