Фредрик Бакман - Ведмеже місто

У вісімнадцять Роббан грав гірше, ніж у сімнадцять, а Петер за цей час став гравцем, кращого за якого в цьому місті ніколи не бачили. Коли в нього з’явився шанс грати в основній команді, він був готовий. Роббан почав вагатися щоразу, коли виходив на лід, а Петер не знав страху. Того самого року, коли він поїхав грати в НХЛ, Роббан почав працювати на фабриці. У хокеї не буває «майже». Один гравець здійснив свої мрії, а інший витоптує сніг в очікуванні миті, коли нарешті відчиниться паб.

Половина сходинок униз, п’ять кроків. Звідси вже не видно даху льодової арени.

Суне чує, що Давід виходить зі свого кабінету. Старий чекає, поки відчиняться і знову зачиняться двері до туалету, а тоді пише чотири слова на жовтому клаптику паперу і встає. Заходить у Давідовий кабінет і приклеює записку йому на монітор. Суне не вважає себе релігійним, але зараз звертається до всіх вищих сил, аби не виявилось, що він помилився. Щоб ці чотири слова не зруйнували життя молодого хлопця.

Якусь мить він роздумує, чи не залишитися, щоб дочекатися Давіда, подивитися йому в очі і сказати правду: «Сподіваюся, ти ніколи не перестанеш лаятися. Ніколи не припиниш посилати нас до чорта. Тільки так ти став найкращим». Але Суне лише повертається до свого кабінету й зачиняє двері. Від спорту чоловіки стають непростими — достатньо гордими, щоб відмовлятися визнати свої помилки, але досить покірними, щоб завжди ставити клуб на перше місце.

Повернувшись у кабінет, Давід читає чотири слова, написані на жовтому клаптику: «Амат з дитячої. Швидко!!!».

Це всього лише гра. Вона просто може змінити життя.

В усіх дорослих бувають дні, коли здається, що вичерпалися внутрішні сили. Коли вже не знати, заради чого ми так важко билися весь цей час, коли нас ховають під собою реальність і рутина, коли не знаєш, чи довго ще протримаєшся. Дивина в тому, що жити в цьому стані і не зламатися можна набагато більше днів, ніж нам здається. Жахіття в тому, що ми ніколи не знаємо точно, скільки ще днів протримаємося.

Коли її сім’я спить, Міра обходить будинок і всіх перераховує. Мірина мама завжди рахувала своїх дітей — Міру та її п’ятьох братів і сестер, вона робила так щоночі. Мама завжди казала, що не розуміє, як можна мати дітей і не перераховувати їх, як можна не боятися щомиті їх втратити. «Один, два, три, чотири, п’ять, шість», — Міра чула мамин шепіт у будинку, кожна дитина лежала в безпеці, заплющивши очі, і кожна знала, що її бачать і оберігають. Для Міри це один із найпрекрасніших спогадів дитинства.

Вона їде через ліс з маленького Бйорнстада до більшого міста. Добирання до роботи займає більше часу, ніж могли би витерпіти нормальні люди, але для Міри дорога однаково минає напрочуд швидко, якщо врахувати, що коли вона виходить з авто, їй здається, ніби вона перетнула Всесвіт. Попри те, що це більше місто в десятки разів менше за столицю, де вона народилася, світ тут інший, ніж той, що серед дерев. Він більший. Тут є колеги — для заохочення і дискусій про літературу, мистецтво і політику, є супротивники, з якими змагаєшся і б’єшся.

Міра часто чує, що людям дивно: вона взагалі не розуміє хокею, але вийшла заміж за хокеїста. Але це не зовсім так: вона не розуміє лише тренувань. А от матчі їй видаються цілком логічними. Адреналін, прагнення, що балансує на межі зі страхом, стрибок зі скелі, а далі — злетіти або впасти… Це Міра розуміє. Ті самі відчуття вона переживає в залі суду чи в кімнаті переговорів. Юриспруденція — також гра, у ній діють інші правила, але все зводиться до того, чи ти за природою гравець, чи ні. Як кажуть у Бйорнстаді: «У деяких людях причаївся ведмідь».

Можливо, тому Міра, яка до дев’ятнадцяти років ніколи не жила в місті, де було менше мільйона мешканців, попри все змогла створити дім серед людей лісу. Вона розуміє їхню любов до боротьби і поділяє її. Вона знає: битва за власний успіх саме тому так запалює — а лише богам відомо, як пробивалася Міра під час навчання на юриста, в оточенні дітей багатіїв, яким ніколи не доводилося мити посуд вечорами в сімейному ресторанчику, — бо ця боротьба ніколи не закінчується. Ти ніколи не позбудешся страху впасти з вершини, тому що знову можеш заплющити очі й відчути напруження і біль від кожного кроку на шляху вгору.

У Петера болить живіт, уже коли він тільки заходить у кабінет генерального директора. Там розгардіяш, безладно розкидані старі фотографії й кубки, кілька пляшок дорогого алкоголю на столику в кутку, ключки для гольфу і напівпрочинена шафа, в якій видно костюм на зміну і чисті сорочки. Одяг директору знадобиться — він сидить за письмовим столом і поїдає канапку так, ніби вівчарка пробує зжерти повітряну кульку, наповнену майонезом. Петер стримується, аби не почати витирати серветкою письмовий стіл і директора, або принаймні не зачепити директора.