Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Петер відчуває такий тягар у грудях — аж не може встати зі стільця. Директор намагається говорити довірливо:

— Члени правління хочуть, щоб ти сказав Суне і також давав інтерв’ю журналістам. Нам важливо показати, що це наше спільно ухвалене рішення.

Петер потирає брови кісточками пальців.

— Коли?

— Відразу після фіналу юніорів.

Петер здивовано піднімає погляд.

— Ти маєш на увазі півфінал? Завтра?

Директор спокійно киває головою.

— Якщо вони програють півфінал, Давід не отримає роботи. Тоді правління вибере когось іншого. В такому разі нам знадобиться ще тиждень-два часу.

Петерові захитався світ.

— Ти з мене знущаєшся? Ви збираєтеся звільнити Суне, а тоді взяти когось з НІЗВІДКИ?

Голова директора знову хитнулася з боку на бік. Він відкрив пакетик із чипсами і запустив у рот цілу жменю, а потім струсив з піджака сіль.

— Петере, будь ласка, та не будь наївним! Якщо юніори виграють фінал, ми отримаємо стільки уваги, що не знатимемо, куди її дівати. Спонсори, місцева влада, усі захочуть бути з нами! Але правління не цікавить результат «майже»… поглянь на нас. Поглянь на клуб…

Директор занадто рвучко плескає в долоні й далі говорить, навіть не звернувши уваги на потік крихт від чипсів з його рота.

— Ну не роби з себе праведника, Петере! Ти ж не працюєш годинами в цьому клубі заради якогось «майже», ти став спортивним директором не для «майже». Нікого не цікавить, наскільки добре боролися хлопці, усі запам’ятають тільки результат поєдинку. Давід ще недосвідчений, щоб бути тренером основної команди, але ми будемо поблажливі у разі перемоги. Якщо ж не переможемо… Господи… ти знаєш, які в цьому житті правила: ти або перемагаєш, або залишаєшся ніким.

Вони довго дивляться один на одного — генеральний директор клубу і спортивний. Більше нічого не кажуть, бо все і так зрозуміло. Якщо Петер не дотримається лінії правління і спонсорів, його теж можуть замінити. Клуб понад усе. Завжди.

У їхній сім’ї усі дуже різні. Нехай Міра більше не нагадує, що Петер узагалі-то ЗІЗНАВСЯ, що шахрував, вона досі час від часу освіжає у пам’яті історію з тією ігровою дошкою до «Монополії», і їй… соромно. Відколи народилася перша дитина, Міра щомиті відчуває себе поганою матір’ю і то з будь-якої причини. Бо вона не розуміє їх, не має терпіння, не знає, як усе має бути, не готує смачніший перекус, і взагалі далі хоче від життя більшого, ніж просто бути мамою. Міра чує, як інші жінки у Бйорнстаді зітхають за її спиною: «Ох-ох, вона ж працює на п-о-в-н-у ставку, ти можеш собі уявити?». Як би не намагалася вона пропускати повз вуха такі слова, щось зі сказаного однаково застрягало в ній.

Приїзд на роботу вона сприймає як звільнення, їй соромно зізнаватися собі в цьому, але Міра добре знає, що на роботі вона профі, а в материнстві вона такого ніколи не відчувала. Навіть у найкращі дні, в ті короткі мерехтливі миті, коли вони їхали на відпочинок і Петер з дітьми дуріли на пляжі, коли всі сміялися і були щасливі, Міра відчувала якусь фальш. Ніби вона на це не заслуговує, ніби просто показує світові ідеально відретушоване сімейне фото.

Робота в неї непроста й виснажлива, але тут усе зрозуміло й логічно. З дітьми зовсім не так. Якщо на службі все робити правильно, то справи підуть так, як треба, але неважливо, чи Міра як мама робить усе на світі правильно: однаково може трапитись якесь жахіття.

Коли Петер став спортивним директором, він мусив із труднощами засвоїти, що скільки б він не намагався до всіх пристосуватися, ним завжди будуть незадоволені. Таке складно прийняти людині, яка завжди хотіла бути до вподоби іншим. Це Суне порадив йому не боятися — на своєму вмінні йти на компроміс Петер далеко заїде, він умів слухати й ухвалювати складні рішення розумом, а не серцем.

Можливо, Суне не думав про власне звільнення, коли казав ці слова. Можливо, він постарів і змінив свою думку. Можливо, це сам Петер змінився, хтозна. Він виходить з кабінету генерального директора, зачиняє двері й так і стоїть посеред коридору, у відчаї притулившись чолом до стіни. Петер знає правила, усі знають правила: ти або частина клубу, або ніхто.

Але від цього, чорт забирай, не легше. Петер просто відчуває, що він усіх розчаровує. Завжди.

У кутку на письмовому столі в кабінеті Міри дедалі тісніше гуртуються сімейні фотографії. На одній вони з Петером у день приїзду в Канаду, коли Петер підписав контракт із НХЛ. Міра звертає увагу на це фото, саме коли кладе свій портфель, бачить власне втомлене відображення у склі рамки й заходиться сміхом. Господи, вони були такі молоді! Вона щойно отримала диплом юриста і була вагітна, а він мав стати суперзіркою. Усе здавалося таким простим, саме там і тоді, під час кількох магічних тижнів. Відображення у склі вже не сміється, коли Міра згадує, як швидко зблякли усмішки на фото.