Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Одного разу, коли вже минуло чимало часу від тієї першої зустрічі, Міра випила вина і стала буйною — як завжди буває, коли вона напивається, — тоді вона міцно схопила Петера за вуха, аж він буквально подумав, що вона їх відірве, і коли він благально нахилив голову до її голови, Міра зізналася пошепки: «Мій любий, дурненький ідіоте, ти розумієш, що саме тоді я закохалася? Ти був такий розгублений хлопчисько з лісів, але я знала: той, хто щойно став майже найкращим у цілій країні, та все одно плаче, бо так сильно боїться розчарувати тих, кого любить, буде добрим чоловіком. Він буде добрим батьком. Він захистить своїх дітей. Він ніколи не допустить, щоб із його сім’єю щось сталося».

Міра пам’ятає кожен сантиметр їхнього падіння в темряву. Найбільший страх для всіх батьків — прокидатися і слухати дитяче дихання. Щоночі вважаєш себе ненормальною, коли чуєш, що все як завжди і ти дарма хвилювалася. «Та що це зі мною сталося?» — думаєш. Обіцяєш собі розслабитися, адже нічого поганого не станеться. Але наступної ночі знову лежиш без сну, витріщаєшся в стелю і сама собі дивуєшся, а потім думаєш: «Ну, ще сьогодні перевірю». Тихенько встаєш, притуляєш долоні до маленьких грудних кліток дітей, тільки аби відчути, як вони піднімаються й опускаються. А тоді якоїсь ночі одна з них опускається і більше не піднімається.

І ти падаєш. Усі ті години очікування в лікарняній кімнаті, ночі на підлозі біля ліжечка сина, той ранок, коли лікар повідомив Петеру те, чого ніхто не наважувався сказати Мірі. Вони просто падали. Якби тоді в них не було Майї — як вони змогли б жити далі? Як узагалі жити?

Міра так раділа, коли вони переїхали з Бйорнстада, що ніколи й уявити не могла, що буде така щаслива повернутися назад. Але тут вони могли почати все спочатку. Петер, Майя і вона. Потім з’явився Лео. Вони знову стали щасливі, принаймні настільки, наскільки може бути щасливою сім’я, у якій горе таке величезне, що час його не залікує.

Але Міра і далі не знає, як жити.

Петер торкається скла у рамі. Від Міри у нього завжди удари пульсу гупали аж у горлі, він усе ще любив її так, як люблять підлітки, коли серце вихоплюється з грудей і бракує повітря. Але Міра помилилася. Він не зміг захистити свою сім’ю. Не минало й дня, щоб він не думав, чи міг якось зарадити тому, що сталося. Міг домовитися з Богом? Віддати йому свій талант? Пожертвувати своїми успіхами? Віддати своє життя? Що б тоді Бог дав йому? Дозволив би помінятися місцями з сином-первістком, який лежав у труні?

Уночі Міра далі ходить будинком і рахує дітей. Один, два, три.

Двоє у своїх ліжках. Один — на небі.

Кажіть що хочете про Бйорнстад, але від цього міста у вас може перехопити дух. Коли над озером сходить сонце, коли ранок такий холодний, аж хрускотить повітря, коли дерева наче шанобливо схиляються над кригою, щоб пропустити якомога більше світла дітям, які бавляться, — тоді дивуєшся, як люди можуть добровільно мешкати там, де око натрапляє лише на будинки й асфальт. У Бйорнстаді чотирирічні діти бавляться на вулиці самі, тут досі є люди, які не замикають вхідні двері. Після Канади батьки опікали Майю з усіх сил — така турбота навіть у великому місті могла би здатися дещо надмірною, а в Бйорнстаді нагадувала мало не психоз. Це так незвично — рости в тіні померлого старшого брата; у такої дитини два шляхи: або вона починає всього боятися, або стає безстрашною. Майї випав другий.

Вони з Аною розходяться в коридорі, попрощавшись своїм секретним рукостисканням. Ана вигадала його, коли вони були в першому класі, а Майя придумала, що єдиний спосіб тримати рухи в секреті — робити їх так швидко, щоб ніхто не встигав роздивитися: кулак угору — кулак униз — долоня — долоня — метелик — палець гачком — пістолети — руки-джаз — мініракета — вибух — дупа до дупи — ми суперкруті! Усі назви придумала Ана. Майя досі не стримується від сміху, коли вони стукаються дупами наприкінці, а тоді Ана повертається до неї спиною, піднімає руки в повітря, кричить «…Ана суперкрута!» — і йде.

Щоправда, тепер уже не так голосно, принаймні не тоді, коли вони в школі і її можуть побачити інші. Тепер Ана опускає руки, стишує голос, намагається підлаштуватися. У дитинстві Майя обожнювала свою найкращу подругу, бо та була зовсім не схожа на інших дівчат, але підлітковий період шліфує Ану, як наждачний папір. Вона стає ніякою, робиться меншою.

Іноді Майя сумує за Аною.

Міра дивиться на годинник, вихоплює з портфеля папери і поспіхом іде на зустріч, після якої буде ще одна. За власним розкладом, вона вже запізнюється, як завжди, поспішаючи назад у свій кабінет. Є одне слово, яке їй колись подобалося, але вона ненавидить, коли його вимовляють на бйорнстадському діалекті, — «кар’єристка». Так тут її називають Петерові друзі — хтось із захопленням, а інші — з відразою, зате про Петера ніхто не скаже «кар’єрист». Міру це муляє, бо вона знає, що вони мають на увазі: людина має «роботу» для того, щоб утримувати сім’ю, а «кар’єра» — це егоїзм. Кар’єру роблять лише заради себе. Тож тепер Міра метається між двома виборами, відчуваючи докори сумління і на роботі, і вдома.