Фредрик Бакман - Ведмеже місто

Міра старається бути «правильним хлопцем». Навіть якщо при цьому неможливо водночас бути «правильною мамою».

Майя добре пам’ятає їхню з Аною першу зустріч. Вони взялися за руки ще до того, як побачили обличчя одна одної. Майя мала шість років, вона сама пішла на озеро возитися на ковзанах: батьки, звісно, ніколи б цього не дозволили, але вони були на роботі, а няня заснула у кріслі, тож Майя взяла ковзани і прошмигнула на вулицю. Можливо, їй хотілося ризикнути, можливо, вона вірила, що дорослі завжди підхоплять її, перш ніж станеться щось погане, можливо, вона просто, як більшість дітей, була народжена для пригод. Стемніло швидше, ніж вона сподівалася, і тому Майя не помітила зміни кольору на кризі, а коли лід тріснув, вода залила її так швидко, що вона навіть не встигла злякатися. У Майї не було шансів: їй шість років, вона не мала ні шипів, ані палиць, руки задубіли, і ледве вдавалося триматися біля поверхні, вона вже вважалася загиблою. Кажіть що хочете про Бйорнстад, але від нього може перехопити дух. За одну секунду.

Майя побачила Анину руку ще до того, як побачила саму Ану Майя ніколи так і не зрозуміє, як шестирічній дівчинці вдалося витягнути іншу дівчинку такого самого віку та ще й у промоклому комбінезоні, але такою вже була Ана. Відтоді дві дівчинки стали нерозлучними. Ана — дитина природи, яка ходила на полювання, рибалила і не дуже розуміла людей, стала найкращою подругою Майї, що була її протилежністю.

Коли Майя вперше прийшла в гості до Ани і почула сварку її батьків, то зрозуміла, що Ана цілком могла добре знати озеро, але це не означало, що вона не ходила по тонкій кризі. Ана все частіше ночувала вдома у Майї, згодом навіть частіше, ніж у себе. Вони вигадали те своє секретне вітання, щоб нагадувати одна одній, що є сестрами по духу, що «sisters before misters!», [3] «Спершу сестри, тоді хлопці!» ( англ .) і Ана повторювала це як мантру, ще навіть не розуміючи значення слів. За кожної нагоди вона вмовляла Майю порибалити, або піти на полювання, або залізти на дерево. Майя, яка воліла бути вдома і грати на гітарі, сидячи біля батареї, лютувала від Аниних забаганок. Але, Господи, вона так любила свою подругу.

Ана була торнадо. Багатогранником із сотнею кутів у суспільстві, де все мало підходити до круглих лунок. Коли їм виповнилося по десять, Ана навчила Майю стріляти з мисливської рушниці; Майя пригадує, що Анин тато завжди ховав запасний ключ від сейфа зі зброєю в коробці на самому верху шафи в глибині підвалу, де пахло цвіллю. Крім ключів і пари пляшок з алкоголем, коробка була заповнена порножурналами. Майя шоковано витріщилася на них, але Ана, помітивши це, лише знизала плечима: «Тато не шарить в інтернеті». Вони рушили до лісу і стріляли, поки не закінчилися патрони. Тоді Ана, яка завжди носила з собою ніж, вирізала для них мечі, і вони фехтували серед дерев, поки не стемніло.

А зараз Майя стоїть у коридорі і дивиться на свою подругу, яка збентежено опускає руки, не наважившись крикнути «суперкрута», тому що тепер вона мріє просто бути якомога звичайнішою. Майя ненавидить підлітковий вік, ненавидить наждачний папір, ненавидить круглі лунки. Вона сумує за Аною. За дівчинкою, яка бавилася в лицарів у лісі.

Люди стають такими, як про них говорять. Ана завжди чула, що вона — помилка.

Беньї сидить у кабінеті директора, розвалившись на кріслі, аж мало не сповзає на підлогу. Триває вистава, в якій директор мусить висварити його за те, що в цьому семестрі він увесь час запізнювався, але насправді директор хоче говорити лише про хокей. Як і всі інші. Нікому навіть на думку не спадає допускати виключення чи дисциплінарних заходів.

Час від часу Беньї згадує Адрі, свою старшу сестру, яка займається собачим притулком. Що далі юніори просувалися на шляху до чемпіонства, то більше Беньї помічав свою подібність із собаками: якщо з тебе є користь, тобі дадуть довший повідок.

Беньї з директором чують наближення вчительки ще до того, як вона вихором вривається крізь двері.

— ЦІ МАВПИ… ЦІ… Я БІЛЬШЕ НЕ ВИТРИМУЮ! — кричить вона, щойно переступивши поріг.

— Спокійно, солоденька, — усміхається Беньї і справді думає, що зараз дістане ляпаса.

— ПОВТОРИ! АНУ ПОВТОРИ, ЩО ТИ МЕНІ СКАЗАВ, І Я КЛЯНУСЯ, ЩО ТИ ВЖЕ НЕ БУДЕШ ГРАТИ У ЦЬОМУ МАТЧІ! — ричить вчителька, піднявши руку.

Директор голосно скрикує, підхоплюється зі стільця, хапає її за руку та обурено виводить у коридор. Напевно, це правильна реакція — вивести когось за руку. Але і вчителька, і Беньї знають, що за руку мали взяти Беньї.