Фредрик Бакман - Ведмеже місто

— Он як, знаєш? — хмикає вчителька.

— Я читав підручник. Ви ж просто переказуєте те, що в ньому написано. Замість вас цю роботу міг би робити мій телефон.

Юніори регочуть так, що дрижать шибки, а тоді Бубу ловить свій шанс — він найбільший і найпередбачуваніший хлопець у школі, завжди готовий копнути лежачого.

— Спокійно, солоденька! — посміхається він.

— Як ти мене назвав? — рявкає вчителька, хоч і розуміє, що саме на таку реакцію він і сподівався.

— Це комплімент. Я люблю цукерки.

Від реготу аж двигтять стіни.

— Сядь!

— Я сказав «спокі-і-ійно, солоденька». Ти мала б пишатися.

— Пишатися?

— Ага. Через пару тижнів будеш розповідати всім зустрічним, що ТИ була вчителькою легендарної команди юніорів, яка привезла до Бйорнстада золото!

Більшість учнів веселяться, стукають долонями по батареях, тупотять по підлозі. Вчителька знає, що тепер пізно підвищувати голос, вона вже програла. Бубу вилізає на свій стілець, ніби вболівальник, і заводить: «Ми ведмеді! Ми ведмеді! Ми ведмеді, з БЙОРНСТАДА ведмеді!». Інші юніори також вискакують на стільці й підхоплюють пісню. Коли вчителька виходить із класу, вони вже встигли роздягнутися до пояса і скандують: «…з БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!». Кричать усі, крім Кевіна, який так і не підняв погляду від телефона, він спокійний, ніби сидить сам у темній кімнаті.

В офісі Мірина колега збриджено водить язиком по зубах.

— Чесно, таке враження, ніби я зжерла перуку. Ти ж не думаєш, що я загравала з ним на звітуванні? У мене були плани на іншого. Чим він зараз займається? Той, у кого дупа в тісних джинсах, розпатланий.

Міра сміється. Її колега відстоює свою самотність на межі з екстремізмом. Міра — фанатично моногамна. Самотня вовчиця і мама-квочка, вони приречені заздрити одна одній. Колега бурмоче:

— Ну добре. То кого візьмеш з нашого офісу? Якщо довелося б вибирати.

— Тільки не починай…

— Я знаю, знаю, ти заміжня. Але якщо б твій чоловік помер.

— Е-Е-ЕЙ, ЩО?

— О Бо-о-оже, та не сприймай це так! Він може і захворіти. Або лежати в комі. Так краще? З ким би ти переспала, якби твій чоловік лежав у комі?

— Ні з ким! — шипить Міра.

— А якщо від цього буде залежати життя людства? Візьмеш того патлатого з джинсовою дупою, чи як? У будь-якому випадку, не «Борсука»!

— А хто в нас «Борсук»?

Колега показує — і Міра мусить визнати, що доволі майстерно, — того чоловіка, який недавно став одним із керівників підприємства і зовні справді страшенно нагадує борсука. Міра заходиться реготом, мало не перевертає каву.

— Не знущайся з нього. Він милий.

— Корови також милі, але ми їх не заводимо до будинків.

Мірина колега ненавидить Борсука — не як людину, а просто через пов’язані з ним факти. Він отримав керівну посаду, хоч усі знають, що її мали б запропонувати Мірі. На цю тему Міра намагається не дискутувати, бо ніяк не наважиться зізнатися колезі, як усе було насправді. Підприємство пропонувало Мірі посаду керівника, і вона відмовилася. Бо на неї чекали б сидіння допізна в офісі, багато поїздок, вона не могла так повестися зі своєю сім’єю. І тепер не наважується розповісти про це колезі, бо не хоче бачити розчарування в її погляді. Бо ж Міра втратила такий шанс!

Колега відгризає зламаний ніготь і випльовує його в кошик для сміття.

— Ти бачила, як цей Борсук дивиться на жінок? Ті малі примружені оченята; ставлю тисячу на те, що він із тих, хто любить, щоб йому запихали маркер в ана…

— Я ж ПРАЦЮЮ! — перебиває її Міра.

— Що? Це об’єктивне спостереження. Я добре обізнана в питаннях маркерів, але, звісно, ти ж така кругом пані, корчиш із себе морально неприступну, бо твій чоловік у комі!

— Ти що, досі не протверезіла? — усміхається Міра.

— А Петер таке полюбляє? Подобається йому з маркерами? — НІ!

Колега вмить запопадливо перепрошує:

— Вибач, це болюче питання? Ви через це посварилися?

Міра проганяє її геть. У неї більше нема часу на такі жарти. Вона має графік — тобто на початку робочого дня мала сподівання, що цей графік у неї буде. Але тут до неї заходить шеф і питає, чи є в неї час «кинути оком» на контракт; це займає годину. Телефонує клієнт щодо термінового питання, минає ще одна година. Дзвінок від Лео, він каже, що тренування перенесли на пів години раніше, бо юніорам потрібно більше часу на арені, тож їй треба приїхати завчасно. Телефонує Майя, просить купити їй дорогою додому нові гітарні струни. Петер надсилає повідомлення, що прийде пізно. Знову приходить шеф і питає, чи Міра має час для «короткої зустрічі». Часу нема. Але вона все одно погоджується.