Фредрик Бакман - Ми проти вас

Ліфа, його друг дитинства, тепер він уже дорослий. Його грудна клітка не похитнулась ані на міліметр. Він хапає Амата за светр і різко зіштовхує з пагорба.

Фрак, високий огрядний власник крамниць, у якого настрій завжди кращий, ніж у лабрадора під садовим обприскувачем, тепер лише шоковано витріщається на Петера, вислухавши його розповідь. Вони сидять у Фраковому кабінеті всередині крамниці, тут усе заставлено папками з бухгалтерією «Бйорнстад-Хокею»; Фрак — останній великий спонсор клубу і весь свій час він тільки те й робить, що намагається визначити, як довго зможе підтримувати існування клубу без допомоги комуни.

— Не розумію… чому Річард Тео хоче, щоб ти віддалився від… Фрак встає і зачиняє двері, а тоді пошепки закінчує речення:

— …від «Групи»?

Петер потирає чорні кола під очима.

— Нові власники фабрики хочуть спонсорувати «сімейний спорт». У ЗМІ це матиме кращий вигляд. Вони сказали Тео, що хочуть прибрати «хуліганство». А після того, як хтось увігнав сокиру в капот автомобіля тієї політикині…

— Але ж як це можливо зробити? — замислюється Фрак. Петер виснажено заплющує очі.

— Я повинен сказати на пресконференції, що клуб ухвалив рішення демонтувати трибуну зі стоячими місцями.

— На тій трибуні стоїть не тільки «Група»…

— Так. Але всі з «Групи» завжди займають місця тільки там. Річарду Тео наплювати на все, що відбувається, йому йдеться тільки про те, який це матиме вигляд.

Фракові зіниці розширюються від захвату.

— От розумний чортяка… цей Тео. Усім відомо, що весною на зібранні «Група» голосувала за те, щоб ти залишився. Тому якщо саме ТИ заявиш у газеті, що триматимеш від них дистанцію, це буде… ефектно.

— А Річард Тео отримає все, чого хоче: фабрику, посаду, хокейний клуб. Йому дістануться всі почесті, і він ні в чому не буде винен. Його навіть не стане ненавидіти «Група», їхня ненависть призначена для мене. Ми дамо Тео все, чого він потребує, щоб перемогти на наступних місцевих виборах.

— Петере, ти не можеш на це погодитися, — переконує Фрак. — «Група» буде… ти сам знаєш, які вони… у цій банді такі навіжені безумці, а хокей для декотрих — це все, що в них є!

Фрак знає про це, бо дехто з членів «Групи» працює в нього на складі. Хлопці гарують і пильнують, щоб інші на їхній зміні теж не розслаблялися, а якщо у крамниці стається крадіжка, Фраку навіть не доводиться викликати агенцію охорони, хлопці самі все вирішують. Натомість Фрак призначає цим хлопцям такі робочі дні, щоб їм не треба було брати вихідний, аби поїхати на виїзні матчі «Бйорнстад-Хокею», але якщо через тиждень до них приїздить поліція, імена тих працівників дивним чином таки виявляються записаними у графіку і саме в той час, коли хлопці були помічені в хуліганській бійці, що й намагається довести поліція. «Хулігани? Тут хулігани не працюють! — зі здивованим виглядом вигукує роботодавець. — „Група“? Що за „Група“?»

Петер розтирає долоні.

— Фраку, а який у мене є вибір? Річард Тео переймається лише владою, передати клуб у його руки і невідомо яким інвесторам — це… безумство. Але якщо серйозно, Фраку, якщо цього не зробити, клуб загине впродовж трьох місяців!

— Я можу продати ще одну крамницю або взяти на це кредит, — робить спробу Фрак.

Петерова рука важко опускається на плече другові.

— Я не можу про таке просити, ти стільки зробив для клубу.

Фрак має ображений вигляд.

— Для клубу? Клуб — це ти і я.

Серйозність на обличчі Петера розтріскується від доброї усмішки.

— Ти говориш, як Суне, це він завжди так балакав, коли ми ще були малі: «Клуб — це ми», — Петер вдає з себе огрядного старого тренера.

Дітьми Фрак і Петер ненавиділи літній час, тому що тоді закривалася льодова арена. На порожній стоянці вони стали найкращими друзями, разом із Кабаном і ще кількома дітьми — тими, яких не цікавило купання в озері або забавки у війну в лісі. Узявши до рук побиті ключки, вони дотемна ганяли по асфальту тенісний м’ячик і розходилися додому з розбитими колінами, несучи в серці з десяток перемог у фіналі чемпіонату світу. Насправді зараз вони сидять на тій самій стоянці, тому що саме в тому місці Фрак збудував свою першу крамницю. Він торкається старого знімка команди, почепленого на стіну, і каже Петерові:

— Я би зробив це не заради клубу, придурку, а заради тебе. Коли ми виграли срібло двадцять років тому, коли наприкінці матчу ти отримав шайбу, щоб забити останній гол, — пам’ятаєш, хто дав тобі пас?