Фредрик Бакман - Ми проти вас

Петерові у вухах стугоніли удари серця, він запитав: «Чого тобі від мене треба?». Політик чесно відповів: «Коли все стане офіційно відомо, тобі треба буде прийти на прес-конференцію. Просто усміхатися перед камерами і тиснути руку новому спонсору. Натомість ти отримаєш капітал і повний контроль над клубом. Ніхто не стане втручатися в твою роботу. У тебе буде шанс створити команду переможців. А мені потрібна всього лише твоя… дружба. Я ж не прошу занадто багато?».

Річард Тео знов усміхнувся, і Петер навіть не встиг відповісти, як той додав найважливіше: «І останнє: нові власники, зрозуміло, не хочуть бути пов’язані з будь-яким насильством. Тому на пресконференції ти повинен сказати, що не матимеш нічого до справи з Групою. Що трибуну зі стоячими місцями ти збираєшся знести».

Петер не спромігся навіть на слово у відповідь. Тео, здається, на це й розраховував. Він уважно пояснив іще кілька речей і поїхав, а Петер завмер на місці, навіть не пам’ятаючи, як довго він так простояв.

Коли він нарешті сів у автомобіль і поїхав прямо в ніч, у його голові невблаганно гупало від усвідомлення: «Контроль над клубом? І справжній бюджет?». Петера часто звинувачували в тому, що він вважає, ніби йому належить певна «моральна перевага», і, можливо, люди мали рацію. Петер сприймає хокейний клуб як щось більше за спорт, для нього це непідкупна сила, якою ніколи не будуть керувати гроші або політика.

Скільки з цих ідеалів він готовий принести в жертву? Яких ворогів готовий нажити собі? Якщо отримає владу. Якщо зможе перемогти.

Скоро він знатиме відповідь.

Річард Тео сів у авто і цілу ніч їхав до маленького аеропорту, де саме приземлився один його приятель. Вони потиснули один одному руки, і приятель невдоволено сказав:

— Тобі ж буде краще, якщо це виявиться вартим мого часу Тео покірно перепросив.

— Деякі речі не надаються до обговорення по телефону.

— Ну, так, — кивнув приятель.

І Тео пояснив:

— Я даю нашим друзям у Лондоні всі необхідні політичні гарантії на землю і фабрику, як вони й хочуть. Але натомість мені дещо потрібно. Тут діє жорстока банда, яка заради клубу здатна на розбій. Один політик ніяк не зможе їх зупинити, але новий великий спонсор здатен… ну, ти розумієш. Використай свій вплив.

Приятель кивнув.

— Знову цей хокейний клуб? Чому він настільки важливий для тебе?

— Він має символічне значення, — усміхнувся Тео.

— То що тобі треба? — запитав приятель.

— Новим власникам слід поставити умову для надання спонсорської підтримки: спортивний директор «Бйорнстад-Хокею» повинен офіційно розірвати зв’язки з жорстокими вболівальниками і знести трибуну зі стоячими місцями.

— Це не виглядає на щось серйозне.

— Звісно, ні. Але важливо, щоб вимога йшла безпосередньо від власників, а не від мене.

Приятель дав гарантію. Вони потисли руки. Приятель піднявся на борт літака.

Річард Тео всю дорогу назад думав, що тільки людина, чия нога ніколи не ступала у Бйорнстад, могла сказати, що обговорена справа «не виглядає на щось серйозне». Саме тому Тео завжди йде на крок попереду інших. Люди розучилися робити підготовче дослідження.

— Вільяме! Вільяме! — звідкись шипить один із хлопців.

Лео відчуває надто сильне запаморочення, щоб зрозуміти, звідки чути голос, він лежить на спині й нічого не бачить під ударами.

Вільям встигає востаннє замахнутися, але хтось із команди хапає його, повторюючи:

— Вільяме!

Кутиком ока Вільям бачить, як хтось киває на дорогу, що веде понад озеро. Там зупинився автомобіль. З нього вийшли двоє чоловіків у чорних куртках. Вони не спускаються на пляж, у цьому нема потреби. «Група» ніколи не втручалася до справ, які мали в цьому місті підлітки, бо завжди існувала межа між серйозністю основної команди, і забавками юніорів. Але Вільям уже не юніор, і тепер йдеться не лише про хокей.

Вільям відпускає Лео. Вагаючись, встає. Чоловіки в чорних куртках не рухаються з місця, Вільям спльовує перед себе кров, по футболці тягнеться червона слина.

— Та пішло воно… — тихо бурмоче він, щоб ніхто не почув тремтіння в голосі.

Вільям розвертається і йде. За ним рушають хлопці з команди. Чоловіки в чорних куртках так і стоять на дорозі, аж поки один із Вільямових друзів не доганяє в чому річ: він залізає на дерево і знімає прапори «Гед-Хокею». Чоловіки в чорних куртках зникають, не мовивши ні слова, але тепер усім продемонстровано, чия тут територія. Гру «Гед-Хокею» на землі Бйорнстада закінчено.