Фредрик Бакман - Ми проти вас

«Як я вже казав, — обережно констатував учора Річард Тео, — це моя робота — про все знати. Я маю друзів у лікарні. І хотів би бути також твоїм другом». Після чого спокійно й методично переказав Петерові свою пропозицію: новим власникам фабрики будуть потрібні політичні гарантії, щоб перебудувати фабрику. Тео може це організувати. Але власники розуміють, що їм також «потрібно твердо опиратися на місцевих мешканців», тож Річард Тео переконав їх у тому, що «найшвидший шлях до сердець місцевих людей пролягає через хокей».

Петер недовірливо засовався, але зробив зусилля, щоб голос звучав твердо, і запитав: «З того, що я чув, із тобою не хочуть співпрацювати навіть представники інших партій. Як я можу вірити, що ти зумієш усе це влаштувати?». Тео безтурботно відповів: «Учора льодова арена мала великий несплачений рахунок за електрику, Петере, але якщо ти зараз зателефонуєш і поцікавишся про борг, то дізнаєшся, що його вже оплатили. Такого доказу тобі достатньо?».

Петера переповнило неприємне відчуття. «Чому саме наш клуб? Чому ти не підеш до „Гед-Хокею“?» Політик знов усміхнувся: «Бйорнстад відомий тим, що тяжко працює. А в тому, що ви зробили двадцять років тому, коли все місто підтримувало клуб, є якась символічна сила. Як ви тут любите казати — „Бйорнстад проти всіх“?».

Петер на свій захист буркнув: «Я навіть не думав, що ти любиш хокей». Тео поправив свої запонки й відповів: «Петере, моє політичне бачення завжди буде зводитись до того, що гроші платників податків повинні йти на охорону здоров’я і нові робочі місця, а не на спорт».

Петер почухав голову, намагаючись не показувати, що вражений, і гірко констатував: «Отож гроші платників податків ти пустиш на фабрику, а нові власники натомість спонсоруватимуть хокейний клуб. І в такий спосіб ти станеш політиком, який урятував і робочі місця, і хокейну команду. Та ще й усе це виглядатиме так, що ти заощаджуєш гроші платників податків… які можна вкласти в охорону здоров’я… Господи. Це дасть тобі перемогу на наступних виборах».

Тео запхав руки в кишені штанів свого костюма, але не виражав ніякого самовдоволення. «У нас із тобою багато спільного, Петере, тобі так не здається? Ми просто граємо в різні ігри. Щоб я міг грати у свою гру, мені потрібна перемога на наступних виборах. А тобі, щоб грати у твою, — потрібно мати клуб».

Вільяму — вісімнадцять, і він, мабуть, удвічі важчий за дванадцятилітнього хлопчика, який стоїть перед ним. Але Лео не відступає. Він не відводить погляду, і по його очах видно, що йому нічого втрачати.

На них дивиться весь пляж, тож навіть якби Вільям хотів облишити цю затію і не влаштовувати розправу для хлопця, який на шість років молодший, він уже не може відступати. Його руки стискаються на горлі Лео, щоб малий паскуда не смикав головою, але тоді з дванадцятилітнім хлопчиськом щось стається: задихаючись, він починає панікувати, інстинктивно відкриває рота, коли нігті Вільяма впиваються йому в шкіру під підборіддям; у Лео булькоче в горлі, очі починають сльозитися. Є лише дві природні реакції: або в розпачі схопити нападника за руки, або несамовито бити просто перед себе по всьому, до чого дотягнешся.

Перший удар Лео потрапляє в повітря, але він люто пручається і за другим разом б’є Вільяма у вухо. Ніхто цього не розповість, поки сам уперше не потрапить у бійку — який це триклятий біль, коли тебе б’ють у вухо. Вільямові руки зісковзують, усього на пів секунди, але Лео цього достатньо. Навалившись усім тілом, він гатить Вільяма знизу по щелепі, і чути, як у вісімнадцятирічного гучно клацають зуби. Напевно, Вільям прикусив язика, бо коли він кидається на Лео, з його рота бризкає кров. Ну от, тепер усьому кінець. Вільям занадто великий, щоб у дванадцятирічного хлопця був якийсь шанс.

Петер знову похитав головою у відповідь Річарду Тео, але цього разу вже не так упевнено. «У нас із тобою нема нічого спільного. Тебе цікавить тільки влада». Політик розсміявся, вперше за всю їхню розмову: «А тобі, Петере, не здається, що ти так само політично заангажований, як і я? Навесні, коли твоя донька звинуватила Кевіна Ердаля у зґвалтуванні і спонсори спробували провести голосування, щоб викинути тебе з посади спортивного директора, ти виграв переголосування, тому що на твій бік стала ця… як її… „Група“. Хіба не так?».

Краплини холодного поту скотилися з Петерової потилиці вниз по хребту. «Це не… я не мав на це впливу… я не просив…» — пробурмотів він, але Річард Тео перебив його: «Усе є політикою. Усім потрібні союзники».