Фредрик Бакман - Ми проти вас

Надходить світанок, і над Бйорнстадом розливається світло, таке літнє сяйво, про яке Петерова мама завжди казала: «Ніби сам Господь Бог порозливав апельсиновий сік на верхівки дерев». Петер, заплющивши очі, сидить перед продуктовою крамницею, а в його голові крутяться й крутяться думки.

Перше, що заявив йому Річард Тео вчорашнього вечора: «Тобі ж не подобається моя політика, так?». Петер замислено відповів: «При всій повазі, я тримаюся подалі від твоїх поглядів. Ти — популіст». Тео кивнув, сказане, здається, його зовсім не образило: «Людина буває популістом до того часу, поки не здобуде перемогу, а далі вона переходить до істеблішменту». Побачивши відразу в Петеровому погляді, політик додав: «При всій повазі, Петере, в основі політики лежить розуміння, що світ є складним, попри те що такі люди, як ти, хочуть, аби він був простим».

Петер похитав головою: «Ти живеш із протиріч. Твоя політика породжує конфлікти. Розмежовує людей». Політик із розумінням усміхнувся: «А хокей? Що, на твою думку, він робить із тими, хто не бере участі у грі? Ти хоч пам’ятаєш мене зі школи?». Петер ніяково прокашлявся і пробурмотів: «Здається, ти був на кілька класів молодший?». Річард Тео похитав головою, він не сердився і не засуджував, а якось мало не безвольно відповів: «Петере, ми були в одному класі».

Петер не знає, чи Тео планував похитнути його рівновагу, але в будь-якому разі це спрацювало. Коли Петер засоромлено потупив погляд, політик задоволено усміхнувся, а тоді, не ускладнюючи, пояснив, чому сьогодні ввечері хотів зустрітися з Петером: «У мене є певні контакти в Лондоні. Мені відомо, яке підприємство купить фабрику в Бйорнстаді».

«Я навіть не знав, що її збираються продати…» — вигукнув Петер, але політик послужливо знизав плечима: «Це моя робота, Петере, — знати те, чого не знають інші. Я і про тебе чимало знаю. Саме тому я тут».

Зранку Лео прокидається в порожньому будинку. На кухонному столі мама залишила йому записку: «Я на роботі, твій тато в клубі, дзвони, якщо щось потрібно. Гроші лежать у комоді. Любимо тебе! — Мама». Лео вже не дитина. Він теж помічає слово «твій». Твій тато. А не мамина людина.

Хлопчик заходить до кімнати своєї старшої сестри, зачиняє двері й лягає на підлогу, скоцюрбившись. Під ліжком лежать нотатники Майї, списані віршами й текстами до пісень, Лео читає їх, і з його очей ллються різні сльози. Часом то сльози його сестри, часом — власні. Майя ніколи не була подібною на інших старших сестер, які кричали й виганяли з кімнати своїх молодших, тож Лео змалку міг сидіти в неї. Майя дозволяла йому спати у своєму ліжку, коли він бував наляканий, коли їм випадало підслухати розмову батьків на кухні, які надламаними голосами говорили про Ісака. Підлога біля Майїного ліжка завжди була найбезпечнішим місцем для Лео. Але він уже подорослішав, а Майя все літо проводить у лісі разом із Аною. Лео завжди просив поради у Майї, і тепер не знає, кого запитати, що мав би зробити молодший брат для своєї старшої сестри, яку зґвалтували. Або що він мав би зробити для своїх батьків, коли вони втрачають одне одного. Або що йому робити зі своєю ненавистю.

Наприкінці записника, знайденого під Майїним ліжком, Лео натрапляє на текст, який називається «Сірник». Він обережно вириває сторінку і запихає її собі до кишені. А тоді йде до озера на пляж.

Лео весь час роздряпує себе, сильно й глибоко. І якомога нижче стягує рукави светра.

Ті дні, коли лив дощ, могли би дати шанс Бйорнстаду і Геду охолодити емоції, але Вільям Лют, навпаки, весь час тільки обливався потом. Якось його тренер сказав йому, що ніколи не бачив, щоб хтось «грав із таким великим бажанням самоствердження». Можливо, для тренера то була спроба розговорити Вільяма, щоб той поділився своїми комплексами, але хлопець сприйняв сказане за комплімент.

Вільям увесь період дорослішання боровся за те, щоб знову стати найкращим другом Кевіна. Ще малими дітьми вони були найкращими друзями, возилися на педальних автомобілях перед Кевіновим будинком і грали у флорбол у Вільямовому підвалі. Потім почали ходити на хокей, і тут зненацька з’явився Беньї. Після цього Кевін уже не ставав ближче до Вільяма на командних фотографіях. Вільям з усіх сил старався допекти Беньї, дражнив його через ношений дешевий одяг і називав «санчатником». Аж поки Беньї не заїхав йому санчатами по обличчю. За ті образи Вільям заплатив передніми зубами і повагою роздягальні. Вільямова мама вимагала, щоб Беньї покарали за «напад», але клуб нічого не зробив.