Фредрик Бакман - Ми проти вас

Адрі здивовано піднімає на нього погляд. «Фонд» — це невеличка каса, яку Рамона тримає у себе в пабі для тих завсідників, які ставали безробітними і не могли оплачувати рахунки. У тій касі осідають усі чайові, а в пабі «Хутро» на чай залишають значно більше, ніж можна подумати. Теему завжди платить за своє пиво вдвічі більше, бо якось, іще коли він був малим і випхав за двері одного з найлютіших маминих бой-френдів, хтось прийшов до них ось із таким конвертом. Теему більше не дозволив піднімати руку на маму а коли став дорослим і створив «Групу», ніколи не забував щедрості завсідників Рамониного пабу. Тому зараз він каже:

— Це на ключки й ковзани. Чи що там іще вам, дівчатам, потрібно.

Адрі вдячно киває. Коли Теему рушає до автомобіля, вона гукає йому:

— Гей! Дай Петеру Андерссону шанс! Може, він знайде спосіб урятувати клуб!

Теему зачиняє багажник, сокира так і залишається всередині.

— Я даю Петеру шанс. Якби не давав, то його б уже не було в місті.

Петер стоїть перед дверима свого будинку, але налякано відпускає клямку, витягає ключ із замка й оглядається на вулицю. До нього прямує Річард Тео, він одягнений у чорний костюм, хоча надворі середина літа. Їм ніколи не доводилося розмовляти — принаймні Петер такого не пам’ятає, — але, звісно, він добре знає, хто такий Річард Тео. Петерові відомо, яку політику веде Тео, і вона йому не подобається. Ця політика агресивна, вона налаштовує одних людей супроти інших, але головне навіть не це — просто в Петера кілька разів складалося враження, що Тео щиро ненавидить хокей.

— Доброго вечора, Петере. Сподіваюсь, я не завадив, — вітається Тео.

Його привітність має в собі щось зловісне.

— Я можу тобі якось допомогти? — трохи розгублено запитує Петер.

— Ні, але я можу допомогти тобі, — відповідає Тео.

— І як саме?

Усміхнені губи політика ледь помітно смикаються.

— Петере, я можу врятувати твій хокейний клуб. Можу дати тобі останній шанс стати переможцем.

Усі люди, які віддають своє життя, щоб стати найкращими в якійсь сфері, рано чи пізно наштовхуються на одне і те саме запитання: «Навіщо?». Адже якщо ти хочеш стати найкращим у чомусь одному, то доведеться пожертвувати всім іншим. Тож Міра, вперше зустрівши Петера того вечора у столиці, коли він щойно програв найважливіший у своєму житті матч і, розчавлений, зайшов до ресторану, власниками якого були Мірині батьки, поставила йому саме це запитання: «Навіщо?».

Петер ніколи не міг дати достойної відповіді, і його дружину це дратувало до безумства, але через багато років, коли вони вже були одружені, мали дітей і довге спільне життя, Міра вичитала якусь цитату столітньої давності в інтерв’ю з одним альпіністом. Його запитали: «Чому ви хотіли піднятися на Еверест?». Альпініст відреагував із великим здивуванням, ніби таке запитання було для нього незрозумілим, а відповідь — очевидною: «Тому що він є».

І тоді Міра зрозуміла. Бо навіщо вона сама хотіла вчитися в університеті, якщо ніхто з її сім’ї не мав вищої освіти? Навіщо вибрала юриспруденцію, коли всі говорили їй, що буде занадто важко? Навіщо? Щоб зрозуміти, що вона може. Тому що вона хотіла піднятися на ту кляту гору. Бо та гора є.

Тому Міра знає, що зараз відбувається, вона зрозуміла це, можливо, навіть раніше за Петера, поки стояла за вхідними дверима і могла почути достатньо з його розмови з Річардом Тео. Її чоловік буде шукати спосіб урятувати клуб і знову стати незамінним. Як завжди. Міра сидить у передпокої, аж поки не чує звук двигуна «вольво», крізь вікно їй видно, як Петер від’їжджає. Пляшка вина залишається невідкоркована, келихи Міра ставить у шафку, і коли вкладається спати, шкіра під обручкою холодить. Мине ніч, завтра зранку вона прокинеться і спробує вдати, ніби все добре, хоч і розуміє, що тепер кожен день усе більше віддалятиме її від наступного року.

Петер уже не першу годину їздить без жодної цілі. Прокручує в голові одні й ті самі запитання: «Чого вартий хокейний клуб? Для кого він існує? Яку ціну доведеться за нього заплатити?». Але поміж них закрадаються ще й інші його роздуми. «Що я вмію, крім хокею? Яким чоловіком я стану, якщо залишуся без нього?»

Петер ніколи не любив інших жінок, окрім Міри, і знав, що вона буде несамовито щаслива, якщо він покінчить із хокеєм, але в глибині душі сумнівався: чи справді так буде? Вона закохалася в чоловіка з мріями й амбіціями, а як тепер Міра дивитиметься на нього, якщо роки минатимуть, а він ніколи нічого не досягне?