Фредрик Бакман - Ми проти вас

— У мене залишається шайба, цього вистачить, — каже Беньї.

Давід хоче обійняти його. Як дивно — людина може забути, як це робиться.

— Мені шкода, що тобі довелося стільки пережити… — щиро шепоче він.

Беньї кусає собі щоки.

— Ти — мій найкращий тренер, — так само щиро відповідає він.

«Тренер». Він не сказав «людина» або «друг». Просто «тренер». Давід ніколи не зможе заглушити біль від цього слова.

— Для тебе завжди буде светр із шістнадцятим номером, у будь-якій моїй команді… — обіцяє йому Давід.

Але йому відома відповідь Беньї ще до того, як вона прозвучить:

— У мене лише одна команда.

І хлопець зникає у темряві. Як завжди.

Через пару днів «Бйорнстад» грає в наступному матчі. Теж на чужій арені, але зелені светри і чорні куртки їдуть за своєю командою, і під час матчу звучать ті самі вперті вигуки: «Стоїте ви — стоїмо й ми! Стоїте ви — стоїмо й ми! Стоїте ви — стоїмо й ми!».

«Бйорнстад» перемагає з рахунком 5:0. Амат носиться по арені, як вихор, Бубу б’ється так, ніби це останній матч у його житті, Беньї показує все, на що здатен. У якийсь момент наприкінці матчу Відар мало не влаштовує бійку з хокеїстом-суперником; щоб стримати його, Беньї щодуху мчить через усю арену й міцно вчеплюється у свого воротаря.

— Якщо полізеш битися, тебе виставлять геть! Ти нам потрібен! — вгамовує його Беньї.

— Так чого він херню говорить? — кричить Відар, показуючи на противника.

— І що він сказав? — запитує Беньї.

— Що ти підар!

Беньї довго дивиться на нього.

— Відаре, я ж СПРАВДІ підар.

Відар сердито б’є себе по ведмедю на грудях:

— Але ти НАШ підар!

Беньї сумно зітхає, потупивши погляд на лід. Це найнезграбніший комплімент, який йому доводилося чути.

— Можемо тепер просто грати в хокей? — просить Беньї.

— Окей, — бурмоче Відар.

І вони грають далі. Під час того матчу Беньї забив дві шайби. Відар жодної не пропустив. Того вечора, коли Беньї прийшов у паб «Хутро», йому поставили пиво на барну стійку. Він відпив пива, Відар і Теему Рінніуси стояли біля нього і пили своє. Вони постаралися, щоб здавалося, ніби все як завжди. Можливо, одного дня так і буде. Колись.

У Бйорнстаді ми хоронимо наших людей під найгарнішими деревами. Ми сумуємо мовчки, розмовляємо впівголоса і часто маємо відчуття, що легше щось зробити, аніж сказати. Можливо, це тому, що тут живуть як добрі люди, так і погані — у цьому й складність, бо не завжди легко помітити між ними різницю. Часом люди бувають і добрими, й поганими водночас.

Бубу ніяк не може зав’язати свою краватку, він так і не навчився це робити, краватка завжди виходить або задовгою, або закороткою. Одна зі спроб закінчується так невдало, що його молодші сестрички починають сміятися. Сьогодні, після усіх цих днів, він нарешті зумів їх розсмішити. Анн-Катрін могла би пишатися ним.

Ці троє її дітей — вони такі різні. Бубу ніколи не розумів, як брат і сестри можуть настільки відрізнятися. У них одні гени, вони разом виростали, жили в одному будинку. Й однаково стали геть не схожими одне на одного. Бубу цікаво: мама теж так думала чи просто бачила себе в кожній своїй дитині? Бубу стільки всього не встиг запитати в неї. Чиясь смерть діє на нас, як телефонний дзвінок — ми починаємо розуміти, що мали сказати, щойно кладемо слухавку. Тепер на іншому кінці залишився лише заповнений спогадами автовідповідач, уривки голосу, які звучать дедалі слабше.

До кімнати заходить Кабан, робить спробу допомогти Бубу з краваткою, але йому вдається не краще. Раніше, коли їхня сім’я збиралася на чийсь похорон, краватки чоловікові й синові завжди зав’язувала Анн-Катрін. Тепер Бубу просто зав’язує краватку стрічкою на голові — і сестрички знову регочуть. Саме тому Бубу їде в такому вигляді всю дорогу на похорон.

Священник щось говорить, але ніхто з цієї сім’ї не вслухається в його слова. Вони сидять попереду, якомога ближче присунувшись одне до одного. Анн-Катрін завжди це любила — що її сім’я була маленькою зграйкою, в якій усі потребували тепла одне одного. Вона часто повторювала: «Нащо нам більший будинок? Що ми там будемо робити? Ми ж завжди збираємося в одній кімнаті!».

Після похорону люди підходять до Кабана, стараються щось сказати про Анн-Катрін. Але не можуть. Вона стільки для всіх робила: була чудовою медсестрою в лікарні, колегою, яку цінували і яка завжди підтримувала інших, відданою і дорогою приятелькою. Любов’ю всього життя для одного чоловіка і єдиною мамою трьох таких різних дітей.