Фредрик Бакман - Ми проти вас

Невблаганно лунає останній сигнал. Червона трибуна вибухає криками радості, Вільям Лют зникає, схований під купою своїх щасливих товаришів по команді. Гравці в зеленому никнуть від відчаю, на трибунах сидять люди з ведмедем на светрах, які оніміли — не в силах збагнути те, що сталося.

«Гед» переміг. «Бйорнстад» програв.

Хокей — це просто. Завжди справедливо. І завжди несправедливо.

Роздягальня «Бйорнстад-Хокею» мовчить. Команда, яка програла, має лише два варіанти, щоб скинути форму: перевдягнутися одразу або взагалі цього не робити. На вихід з льодової арени потрібно або п’ять хвилин, або кілька годин. Цього разу ніхто не має сили навіть залізти в душ.

До гравців заходить Петер Андерссон. Дивиться на них і добре знає, що вони відчувають. Йому так щиро хочеться сказати їм щось підбадьорливе, тож він бурмоче:

— Ну… хлопці… то був складний матч. Ми програли, але я хочу, щоб ви…

Один зі старших гравців, фиркнувши, перебиває його:

— При всій повазі, Петере, не витискай із себе, що ми повинні просто «забути про це», або ще якесь вичовгане кліше. Якщо не маєш що сказати по суті, то краще зроби як завжди: стули рота і сховайся в своєму кабінеті.

Йому відкрито кидають виклик. Його не поважають. Петер стоїть у дверях, запхавши руки в кишені. У більшості ситуацій він робив так, як йому казали: йшов і ховався. Переконував себе, що він спортивний директор, а не тренер, що його робота полягає не в тому, щоб його поважали хокеїсти. Але сьогоднішній день не такий, як інші. Тому Петер стискає в кишенях кулаки і вигукує:

— «Забути» про це? ЗАБУТИ? Ти справді вважаєш, що я хочу, аби ви ЗАБУЛИ? Я хочу, щоб ви про це ПАМ’ЯТАЛИ!

Після цих слів Петер здобуває увагу гравців, разом зі здивуванням. Зазвичай він не підвищував голос, але зараз, тицяючи пальцем у кожного хокеїста, від найстаршого і до Беньї, Бубу, Відара й Амата, Петер ричить:

— Сьогодні ви у програші. Сьогодні ви МАЙЖЕ вирвалися вперед. Добре запам’ятайте собі це відчуття. Тому що ані ви, ані я ніколи не відчуємо щось подібне знову! НІКОЛИ!

Напевно, він міг би сказати ще щось, але саме тієї миті крізь стіни льодової арени пробивається монотонний стукіт, і всі в роздягальні піднімають голови. Спочатку їм здається, що це барабани, потім — що хтось штовхає ногами двері, але ось стукіт переростає в гул, і тільки Петер розуміє, звідки його чути. Він уже чув цей звук, хоч і було це двадцять років тому — під час того казкового сезону, коли все місто жило і помирало разом із перемогами або поразками хокейної команди. Тоді Петер чув цей звук на кожній льодовій арені.

— Виходьте на лід, — каже він команді.

І його слухаються. Петер не йде разом із ними, він знає, що там йому будуть не раді.

Гравці «Бйорнстад-Хокею» виїжджають на лід, майже всі трибуни вже порожні, верхні лампи вимкнені. Але з короткого боку трибун ще залишаються люди в чорних куртках, вони не збираються замовкати. Чоловіки так стрибають, що в них під ногами гуде дерево, їх навіть не сотня, але співають вони так, як десятки тисяч: «Стоїте ви — стоїмо й ми! Стоїте ви — стоїмо й ми! Стоїте ви — стоїмо й ми!» — вигукують вони, знову і знову.

Щоб сказати: «Ми досі тут». Щоб нагадати, що означає клуб. Що це не право — а привілей.

Нарешті вся основна команда «Бйорнстада» стоїть на льоду й вигукує разом із чоловіками: «СТОЇТЕ ВИ — СТОЇМО Й МИ! СТОЇТЕ ВИ — СТОЇМО Й МИ!». На арені порожньо й темно, але більше нікого тут і не чекали. Це те, що відбувається між командою та її найближчими вболівальниками: вони — сім’я.

Петер стоїть сам-один у роздягальні, запхавши руки в кишені. Тоді виходить із льодової арени і пішки через ліс повертається у Бйорнстад. Глибоко вдихає повітря зими, яка вже підступає. Він іще ніколи не почувався в такому програші. Усе втікає йому крізь пальці: його діти, його шлюб, його клуб.

Воно було того варте? Хіба можна знати таке наперед?

Тренери «Бйорнстада» і «Геда» після матчу зустрічаються в суддівській кімнаті. Розмова між ними відбувається у тренерському стилі — ввічливо, але без приязні.

— Чудовий матч, — каже одягнений у червоне Давід.

— Ви перемогли. Тому цей матч був чудовий лише для вас, — відповідає Цаккель, одягнена в зелене.

Давід усміхається. Люди однієї породи — що вона, що він.

— Як там твої хлопці? — цікавиться він.

— Мої хлопці чи один конкретний хлопець? — відповідає вона запитанням на запитання.