Фредрик Бакман - Ми проти вас

— Я тут нічого не розумію. Я навіть не знаю, з чого… почати.

Столяр нічого не каже. Він просто показує Петерові, що треба робити. Потім вони працюють усі троє, разом, кілька годин. Можливо, опинившись унизу, вони знову стануть ворогами, але тут, на даху, ці чоловіки стають до роботи пліч-о-пліч. Смерть і на це здатна.

На кухню заходить Теему. Побачивши Міру, він різко зупиняється. Міра напружує щелепи, стискає кулаки — так миттєво, що Фатіма інстинктивно стає між нею і Теему, навіть не розуміючи, хто з них у більшій небезпеці. Але Теему робить крок назад, у нього опускаються плечі, він нахиляє голову, намагаючись виглядати якомога меншим.

— Я лише хочу допомогти, — пояснює він.

Тому що часом легше щось зробити, аніж сказати. Жінки переглядаються, Міра ледь киває, а Фатіма запитує:

— Ти вмієш готувати?

Теему киває. Фатіма знає, хто його мама, вона розуміє, що хлопцеві довелося ще малим навчитися готувати їсти. Фатіма просить його порізати овочі — і він не відмовляється. Потім Міра миє посуд. Теему витирає. Вони не укладають перемир’я, але роблять перерву. Адже складність добрих і поганих людей — у тому, що більшість із нас можуть бути і тими, й іншими одночасно.

Легко сподіватися на людей. Вірити, що світ може змінитися за одну ніч. Ми виходимо на демонстрації після замахів на вбивство, збираємо кошти після стихійних лих, ставимо «сердечка» в інтернеті. Але після кроку вперед ми завжди робимо майже такий самий крок назад. І потім, озираючись, бачимо, що кожна зміна настає дуже повільно, що коли вона нарешті стається, ми її ледве помічаємо.

У Бйорнстадській школі чути дзвінок. Починаються уроки. Але Беньї не доходить якихось ста метрів до школи і зупиняється, ніби його взуття залили цементом. Він знає, яким тепер став в очах інших, і хокейний матч цього не змінить. Можливо, його прийматимуть на льоду поки він буде найкращим, але тепер йому доведеться віддавати значно більше зусиль, ніж усім іншим гравцям. Нехай іще подякує, що його взагалі прийняли в команду. Тому що тепер він не один із них. І вже ніколи ним не стане.

Беньї відомо, що про нього й далі пишуть усяке лайно, розказують паскудства, жартують. Неважливо, хто він і що з нього добрий хокеїст, неважливо, як важко він бореться і як сильно грає. У їхніх очах він однаково буде «отим». Знайдуться люди, які завжди стануть забирати в нього все, чого він зуміє добитися, і зводити його здобутки до кількох літер. Як на тому папірці на дверях кемпінгового будиночка, де буква «О», закріплена між «Г» і «М», стала оптичним прицілом, всередину якого був застромлений ніж. Тепер Беньї дозволено бути тільки цим.

Хлопець розвертається, щоб піти геть звідси. Уперше в житті він боїться зайти до школи. Неподалік стоїть молода дівчина, вона чекає, не перешкоджаючи йому, але її голос таки спиняє кроки Беньї.

— Не дозволяй тим сволотам бачити, як ти плачеш.

Беньї зупиняється, його очі широко розплющені.

— Я не можу… як… бляха, як це взагалі можливо?

Голос Майї слабший за слова:

— Просто заходиш. Підняв голову, випрямив спину і дивишся кожному з цих покидьків в очі, аж поки вони не відведуть погляду. Беньї, нашої провини тут нема.

Беньї відчуває, що розривається:

— Як ти це витримала? Навесні, після всього… як… як ти витримала?

У Майї твердий погляд, хоча голос надламується.

— Я не збираюся бути жертвою. Я — та, що вижила.

І вона йде до школи. Беньї вагається цілу вічність, а тоді рушає за нею. Вона чекає на нього. Іде поруч. Їхні кроки неквапні; можливо, здається, ніби Майя і Беньї рухаються повільно, але в той шкільний коридор вони заходять не крадькома. Вони вриваються ураганом.

Того року дні в Бйорнстаді минають ніби один. Можливо, ми просто не встигаємо дати собі раду ні з часом, ані з почуттями. В якийсь момент закінчується осінь, настає зима, а ми заледве помічаємо цю зміну. Час минає, а наші сили йдуть на те, щоби просто встати зранку з ліжка.

Міра сидить у себе на роботі, але в неї таке відчуття, ніби вона перебуває деінде. З кожним днем вона приходить сюди пізніше, а додому їде раніше, їй зрозуміло, що ніхто не буде обговорювати її кандидатуру, коли наступного разу зайде мова про посаду керівника. І Міра не поїде на конференцію в Канаду, на яку отримала запрошення. Вона не має сили думати щось на майбутнє — їй би просто добути до вечора ще один день; у неї постійно увімкнений режим виживання.