Фредрик Бакман - Ми проти вас

Ніхто не здивувався, що сьогодні він обгородив трибуну, оскільки дехто допильнував, щоб чутки заздалегідь дійшли до потрібних людей. І Петер знає, хто це. Він був змушений розповісти про свої дії лише правлінню клубу й отримати їхню згоду, щоб найняти додаткову охорону. Петер зробив свій вибір, а Рамона відповіла. Петер дав їй місце в правлінні, аби вона ухвалювала рішення, які, на її думку, будуть найкращими для клубу. Тепер Петер бачить наслідки.

У перерві між першим і другим періодом із дальнього місця на сидячій трибуні встає один молодий чоловік. У нього добротний одяг, він акуратно зачесаний і своїм виглядом аж ніяк не нагадує схильну до насильства людину, а якщо людей із його оточення запитають про нього, вони, звісно ж, у відповідь скажуть: «Він? Ні, я з ним не знайомий. Як ви кажете його ім’я? Теему Рінніус? Ніколи про такого не чув!».

Той чоловік спокійно й зі знанням справи спускається з сидячої трибуни, проходить уздовж бортика й повертає нагору, до обгородженої стоячої трибуни. Там стоять двоє охоронців, але вони навіть не намагаються зупинити його. Теему піднімається на трибуну зі стоячими місцями, безтурботно прогулюється по ній, навіть зупиняється посередині, щоб зав’язати шнурівку. Дивиться поверх льодової арени, шукаючи в людському морі Петера Андерссона. Потім переходить трибуну і, зійшовши з іншого боку, купує собі каву, ніби нічого не сталося, хоч усі все розуміють. Теему щойно повідомив Петеру, що це його трибуна, і він може її забрати, коли йому заманеться.

Через кілька хвилин починаються вигуки. Спочатку їх чути тільки на трибуні з протилежного боку, але потім, ніби за командою, чоловіки, які сидять усього на кілька рядів нижче від Петера, теж починають горланити. Далі вигуки наростають праворуч і ліворуч від нього. Ніхто не дивиться Петерові в очі, але чоловіки в чорних куртках вигукують саме до нього: «Ми всюди! Ми всюди! Ми всюди! Прете на нас? Зачепіть хоч раз! Бо ми всюди, всюди, всюди, ми всюди!».

Люди вигукують ці слова з десяток разів. Потім встають і заводять: «Стоїте ви — стоїмо й ми!». Тоді всі замовкають, дисципліновано і згуртовано, щоб показати, як тихо може бути на арені. Як усім буде не вистачати підтримки «Групи», якщо вона зникне.

А потім, ніби за невидимим наказом, вони знову починають кричати, і тоді їхні вигуки підхоплює вся льодова арена — старі й молоді, чорні куртки, білі сорочки і зелені футболки: «Ми ведмеді, ми ведмеді, ми ведмеді. З БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!».

Той матч «Бйорнстад-Хокей» виграє з рахунком 74. Вони розгромили суперників. Вигуки на трибунах оглушливі, уболівальники утворюють зелену стіну по обидва боки від льоду. На арені виникає громове відчуття єдності. Ми проти всіх. Бйорнстад проти всіх.

Ще ніколи в житті Петер не почувався таким самотнім.

Наступного ранку в газеті виходить інтерв’ю з місцевим політиком Річардом Тео. Журналіст запитує, що той думає про рішення «Бйорнстад-Хокею» закрити трибуну зі стоячими місцями, і Тео відповідає: «„Бйорнстад-Хокей“ — народний клуб. Він не належить еліті чи політичному істеблішменту, він належить простим, чесним, працьовитим людям цього міста. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб переконати спортивного директора зберегти стоячу трибуну. Наші вболівальники мають безцінне значення для підтримки духу на матчі. Це народний клуб!».

Через пару годин Петер отримує ще один мейл від нових власників фабрики. Вони передумали. Тепер вони «переконані, що стояча трибуна має величезну цінність для місцевої громади». Так Петер і дізнається, що його весь час обманювали, від початку.

Увечері він сам-один сидить удома на кухні й чекає, коли почується звук ключа в замку. Але дочекатися не виходить. Міра залишається на роботі допізна. Коли вона приїздить додому, Петер уже спить на дивані. Міра накриває його пледом. На столі стоїть пляшка вина і два келихи.

Вечір уже пізній, щоб було доцільно залишати світло на льодовій арені, але коли туди заходить Бубу, Елісабет Цаккель стоїть на льоду і забиває шайби. Бубу не міг знати, виходячи з дому, що тренерка ще на арені, але він на це сподівався. Він почитав сестрам «Гаррі Поттера», вклав їх спати, прибрав і заклав прання. А тоді зібрав речі й пішов на арену. Це було інстинктивно. Він не може спати, його мозок ніяк не перестане думати, а Бубу знає лише одне місце, де для думок настає тиша.

— Можете навчити мене їздити на ковзанах? — гукає він до Цаккель.