Фредрик Бакман - Ми проти вас

— Чому я повинна їй пробачити? Вона жахливо з тобою повелася! — відрубує Майя.

— Але ви як сестри. А сестри пробачають одна одній, — змушує себе до відповіді Беньї.

Тому що в нього є сестри.

Схиливши голову набік, Майя запитує:

— Ти пробачив Ану?

— Так.

— Чому?

— Тому що, Майє, люди часом помиляються.

Майя мовчки доїдає. Але після уроків іде через весь Бйорнстад, стукає в двері, а коли Ана відчиняє, одразу каже:

— Візьми з собою спортивний костюм.

Ана не запитує нащо.

Це рятує їхню дружбу.

У Бйорнстаді кажуть, що коли в такому малому містечку серед таких глибоких лісів з’являється по-справжньому великий спортсмен, тоді здається, ніби посеред замерзлого саду розквітає дерево вишні.

Першим квітучим деревом був Петер Андерссон, і коли він опинився аж у НХЛ, нам було неважливо, що він устиг зіграти якусь дрібку матчів, а далі травми зруйнували його кар’єру Він був там. Один із нас дістався до світової вершини. Свого часу Петер змінив ціле місто, прирікши нас на життя з невмирущими надіями і мріями про неможливе.

Захаріасу шістнадцять років. Про таких, як він, легко забувають в історіях, схожих на нашу. Місцевим Захаріас відомий лише як «Аматів друг». Амата знають, тому що він добре грає в хокей, а в наших краях хокей — єдине, що має значення. Життя Захаріаса наче минає на задньому плані.

З дитинства з ними був іще один друг, Ліфа, й у всьому світі, мабуть, не знайти трьох таких різних хлопчисьок, які все-таки стали найкращими друзями. Захаріасові батьки недолюблювали Ліфу, особливо коли його стали помічати з «бандитами» — так батьки Захаріаса називали всіх у Низині, хто вештався без роботи. Але Амат — Господи, Захаріасові батьки його просто боготворили. Коли Амат став грати в основній команді, вони пишалися ним так, ніби то був їхній син. Ніби хотіли, щоб він був їхнім сином. Такий хлопець, як Захаріас, не міг цього не помітити.

Захаріас усе-таки продовжував грати аж до минулої весни, попри те що в кожній команді він був найгіршим і взагалі не любив хокей. Він тренувався заради батьків, тримався заради Амата. Одержавши повідомлення, що в цьому сезоні не буде набору до юніорської команди, Захаріас відчув полегшення — тепер у нього був привід піти з хокею. Він мав лише одне бажання — сидіти у своїй кімнаті за комп’ютером. Тож коли його мама з татом нещодавно повернулися додому з вигуками, що «Бйорнстад» влаштовує «відкрите тренування!», Захаріасові від страху аж скрутило живота.

— Ти повинен піти!

Захаріас ніколи не зміг би пояснити своїм батькам, як його роками цькували. Через будь-що: його вагу, зовнішність, його район. Батьки ніколи б не зрозуміли цього. Вони з того ж покоління, що й Петер Андерссон. З часів мрій про неможливе. Захаріас бурмотів:

— Мамо, так не робиться, не можна просто прийти туди…

Але тато перебив його:

— Це ж ВІДКРИТЕ тренування! Усі можуть приходити! І тепер «Бйорнстад-Хокей» спонсорує ФАБРИКА! Ти просто скажи тренерці, що…

— Що сказати, тату? Що вона повинна дозволити мені грати, тому що мій тато працює на фабриці? — відгаркнув Захаріас і одразу пошкодував.

«Бйорнстад-Хокей» заснували робітники з фабрики, старші працівники досі вважають, що ця команда представляє їхнє підприємство. Коли нові власники фабрики пообіцяли більше робочих місць тим, хто не мав роботи, і більше роботи тим, хто працював, та ще й почали спонсорувати клуб, Захаріасів тато мав сподівання, що скоро все буде, як колись. Місто знову стане заможним, їхня команда опиниться серед елітних, люди матимуть певність у роботі, і, може, в їхньої сім’ї з’явиться шанс виїхати з квартири в Низині й купити собі скромний таунхаус. Невеликий — їм не для того, аби хизуватися, а просто щоб була ще одна кімната і трохи більша кухня. А взимку — надійніші батареї.

— Тату, вибач… я не це мав на увазі… — тихо сказав Захаріас.

У татових очах знову спалахнула радість. Якщо Захаріас знову буде грати з ведмедем на грудях, його тато і мама вважатимуть, що в нього безмежні можливості. Тому Захаріас таки пішов на відкрите тренування — не міг не піти.

Він старався щосили. Але це навіть приблизно не можна було назвати доброю грою. Після тренування тренерка не поплескала його по плечу, вона лише сказала: «На жаль, у нас повна команда, але дякую, що прийшов», навіть не глянувши в його бік.

Повернувшись додому, Захаріас бачив, що тато з мамою ледве стримують сльози. Коли через багато років він згадає про цей випадок, то зрозуміє, яку безмежну любов відчували до нього батьки — вони були розчаровані, тому що навіть не бачили, який поганий хокеїст із їхнього сина.