Фредрик Бакман - Ми проти вас

Увечері мама знову почала сваритися через комп’ютерні ігри. Він намагався пояснити, що став сильним гравцем, що він грає в інтернеті й може позмагатися з найкращими. Що його навіть запросили на змагання в інше місто.

— Змагання? І в чому ви змагаєтеся? Захаріасе, це ж КОМП’ЮТЕРНА ГРА, а не СПОРТ! — фиркнула мама.

Захаріас грав цілу ніч, але ці слова краяли йому серце.

Алісії нема ще й п’яти років, а в такому віці діти не здатні так вміло втікати з дитячого садка, як вона. «Ми не можемо нести за це відповідальність! Тут не в’язниця!» — заявили працівники садка, коли Суне надцятий раз привів туди малу. «А вона думає, що в’язниця», — відповів Суне. Алісія обожнювала його, бо він її розумів.

Суне щодня мусив плентатися з малою від льодової арени до дитячого садка, а вона знову втікала назад, щоб дивитися тренування. Не мало значення, хто був на арені. Основна команда, дитяча чи навіть фігуристи — їй було однаково. А щойно майданчик хоч на хвилину ставав порожнім, вона натягала на себе ковзани й вибігала пограти. Як можна цьому завадити?

І от одного дня, коли Суне притягнув дівчинку назад у дитячий садок, вихователі, співчуваючи, запросили його випити кави. Врешті, всі зрозуміли, що простіше, щоб Суне зранку забирав Алісію з дитячого садка, особисто відводив її до льодової арени, а після обіду повертався разом із нею, щоб випити кави.

Уже була пізня осінь чи, може, початок зими, коли вихователі розповіли Суне, що стіни в дитячому садку пошкоджені цвіллю, і хоча вони нагадували політикам про ремонт, але у відповідь їм сказали, що альтернативних приміщень для дитячого садка нема. Суне поглянув на Алісію. Добре обдумав цю справу. А тоді повернувся на льодову арену, піднявся до кабінету Петера Андерссона і сказав:

— Тобі справді потрібно стільки місця?

— Прошу? — не зрозумів його Петер.

Суне показав рукою на верхній поверх льодової арени.

— Практично всі кабінети пустують! Тут лише ти, я і Цаккель! Хто ще? Кілька людей із канцелярії на погодинній роботі? Охоронець?

— Більше нікого нема. З клубу… залишилися тільки ми… — кивнув Петер.

Суне взяв із його столу аркуш і ручку, а тоді став щось рисувати, ніби на тактичній дошці.

— Ми знесемо ці стіни. Поставимо добру вентиляцію. Нам вдасться збудувати!

— Вибач, але про що ти говориш? — здивувався Петер.

— Щось більше, ніж клуб! Ми зможемо збудувати щось більше, ніж клуб! — загримотів голос Суне.

Наступного дня Суне взяв свій план будівництва дитячого садка у приміщенні льодової арени і вирушив до політиків.

Більшість із них вагалися, хтось говорив відверто зневажливо, але один із політиків одразу побачив у цьому можливість. Поки інші політики відповідали «ні», він відвідав батьківські збори в дитячому садку й розіслав лавину мейлів. Урешті це переконало інших політиків перепланувати бюджет. Суне отримав фінансування на створення першого в країні «хокейного дитячого садка». Тієї зими діти бавилися на ковзанах не менше, ніж у звичайному взутті. Через багато років Алісія буде розповідати, що саме завдяки цим додатковим годинам тренувань вона стала такою швидкою і вправною.

Вона забуде, що того політика, який прийшов на батьківські збори, звали Річард Тео. Але на наступних виборах виявиться, що його запам’ятали дуже багато молодих батьків у цьому місті.

«Це просто спорт». Ми весь час переконуємо себе у цьому.

Пізно ввечері Амат телефонує Захаріасу й запитує:

— Що робиш?

— У мене ґейм, — відповідає Захаріас.

Амат часто насміхався з нього через це слово. «Ґейм» замість «комп’ютерна гра» — так ніби Захаріас хоче, щоб це звучало, як… спорт.

— Не хочеш прогулятися? — запитує Амат.

— Прогулятися? Зараз? Там холодно, як у полярного ведмедя в сраці!

Амат регоче.

— У сраці не буває холодно, навіть у полярних ведмедів. Давай, виходь!

— Нащо?

Амат сковтує слину.

— Тому що я так нервуюся перед матчем із «Гедом», що навіть, бляха, спати не можу. Виходь.

І Захаріас виходить. Хто б сумнівався. Вони намотують кола Низиною, мерзнуть, балакають, як колись у дитинстві, коли їм не було куди подітися.

— Як справи з геймами? — запитує Амат.

— Перестань, — ображено бурмоче Захаріас.

— Та ні! Я серйозно! Розказуй… я… ну, мені просто треба про щось поговорити, лише не про хокей.

Захаріас супиться. Але за якийсь час каже:

— Та добре. Навіть дуже добре. Мене запросили на змагання…