Фредрик Бакман - Ми проти вас

Були дівчата, які дали нам привід для гордості, були хлопці, які здобули для нас велич. Один автомобіль уночі їхав надто швидко. Ми скажемо, що то був нещасний випадок, але аварії стаються випадково, а цій ми могли б запобігти, і нам про це відомо. У цьому хтось буде винен. Багато хто. Винні будемо ми.

Хокей — це хокей. Просто гра. Нічого серйозного.

Коли у Бйорнстаді й Геді настає зима, дорогу на роботу й додому долаєш в однаковій темряві. Працівники відділення невідкладної допомоги в лікарні Геда, як і всі інші мешканці, збавляють час у розмовах про хокей.

Усі з нетерпінням очікують наступного матчу одні належать до червоної команди, інші — до зеленої, деякі лікарі й медсестри вже навіть не можуть розмовляти одне з одним. Сезон наближається до завершення, обидві команди перемагали у всіх своїх матчах, тож наступна гра між «Бйорнстад-Хокеєм» і «Гед-Хокеєм» набуває дедалі важливішого значення. Клуб, який здобуде перемогу, зможе вийти у вищий дивізіон. А клуб, який програє, може не дотягнути до наступного сезону. Все дуже швидко змінюється.

Ми переконуємо себе, що хокей — це просто хокей, але помиляємося. Один лікар бурмоче, що «гроші вбивають спорт». Одна з медсестер під час перерви на каву виголошує довгу тираду про те, як «впливові персони з асоціації придумують нові ліцензії з нереальними для малих клубів фінансовими вимогами, агенти витягують з ринку всі сили, спонсори мають свої забавки, долю матчів вирішують у нарадчих кімнатах, а не на арені!». Хтось зачитує уривок з газети: спортивні журналісти десь зі свого далекого кута пишуть, що такі команди, як «Бйорнстад» і «Гед» через кілька років перетворяться на фарм-клуби для великих команд. «Фарм-клуб? То що, для великих міст ми вже, бляха, якісь раби?» Хтось шипить: «Якби „Бйорнстад“ закрили, ми могли б усі сили вкласти в ОДИН клуб…» На це хтось відповідає: «А чому це НАС треба закривати? Чому б ВАМ не закрити свій клуб?». Між персоналом лікарні починається суперечка, вони по різні боки барикад, як і всі інші тутешні мешканці.

Але потім, як то завжди буває в їхній роботі, щось стається: новий виклик, нещасний випадок, поранених уже везуть. Тоді забуваються хокейні матчі й те, хто який колір підтримує. У відділенні невідкладної допомоги всі працюють разом, борються пліч-о-пліч, стають командою.

Цієї ночі вони докладуть усіх зусиль, щоб врятувати життя тим, кого привезуть до відділення. Але цього буде недостатньо.

Якби в Ани й Відара була звичайна історія любові, вони, можливо, прожили б разом усе життя. Можливо, встигли б набриднути одне одному, розійтися або ще сотні разів закохатися одне в одного. Цілком звичайне життя тягнеться довго, якщо живеш його разом із кимось.

Але якщо ти незвичайний підліток, то штука в тому, що часом тобі просто хочеться бути таким, як усі. Ана залазить на своє ліжко, Відар мовчки лежить поруч. Вона стала для нього «Майнкрафтом». Біля Ани він може зосередитися.

— Хочеш піти зі мною на вечірку? — шепоче Ана.

— Шо?

— Ти чув.

— Що за вечірка?

— Сьогодні ввечері в одному будинку на кемпінгу буде вечірка. Я в школі почула. Ти не мусиш іти. Але я… я просто хотіла піти на вечірку і почуватися… нормальною. Хоч трохи.

— Окей, — каже Відар.

— Окей? — перепитує Ана.

— Ти глуха чи що? ОКЕЙ! — усміхається Відар.

Ана сміється. Вони цілуються. Почуваються такими звичайними. Як це прекрасно.

Вони йдуть на ту вечірку. Почуваються нормальними — якийсь час. А тоді Відар іде до вбиральні, а до Ани на бар підходить якийсь хлопець із Геда — зрозуміло, він не знає, хто вона така. Можливо, він навіть не знає, хто такий Відар.

Ана поводиться чемно, відмовляється від випивки, яку пропонує їй хлопець, і забирає його руку зі свого стегна. Той гедівський хлопець гордо показує їй татуювання бика на руці й розповідає, що в наступному сезоні, можливо, буде грати в основній команді. Він щось нашіптує їй на вухо, і тоді Ана відштовхує його. Намагається відійти подалі, але хлопець хапає її за руку й регоче:

— Ну перестань! Бляха, та розслабся! Усміхнися!

Руками він обвиває її за талію. Йому не видно, що Відар наближається до них з іншого кінця кімнати, він не помічає його почорнілих очей і насупленого чола, коли той пробивається крізь натовп. Відар навіть не завважує, кого відштовхує до стіни чи перекидає через столи на своєму шляху. Але це бачить Ана. Вона добре знає, як легко було би просто відійти набік — щоб той хлопець із Геда зрозумів, що торкнувся не тієї дівчини. Посварився не з тим хлопцем. Це було б дуже просто. Але все своє життя Ана ніколи не вибирала простих рішень.