Місце, де рядами виставлені комп’ютери, оточене високими трибунами, на яких купа людей. Під стелею висять екрани, з гучномовців гримить музика.
— Тут… майже так, як на хокеї, — здивовано визнає Захаріасів тато.
Вони з мамою Захаріаса наздогнали Амата на залізничній станції. І приїхали сюди разом. Батьки неохоче зайшли до виставкового залу, вони нічого тут не розуміють, але ще до завершення цих змагань люди навколо будуть захоплено вигукувати й аплодувати після дечого, що зробить саме Захаріас. Коли він виграє, Амат стане радісно кричати, і тоді батьки Захаріаса теж закричать. Якийсь незнайомець, що сидить попереду, обернеться до Захаріасової мами і запитає:
— Ви його знаєте?
— Це мій син! — тільки й вигукне мама Захаріаса.
І тоді незнайомий чоловік вражено кивне і скаже:
— Ви, напевно, дуже і дуже пишаєтеся ним.
Ну що тут такого важливого. Це ж просто спорт. Навіть такий.
* * *
Мама Міри Андерссон якось сказала їй: «Коли маєш сім’ю, найскладніше витримати те, що піклування про неї ніколи не закінчується». Міра ніяк не перестане думати над цими словами, поки вони з колегою облаштовують свій офіс, полюють на клієнтів, намагаються найняти працівників, ведуть переговори з банком і хвилюються через гроші. У Міри весь час дзвонить телефон. Вона дивиться на фото своїх дітей, що стоїть у неї на столі, і ставить собі ті самі запитання без відповідей. Заради кого ти робиш кар’єру? Чи вартує вона всього, чим доведеться пожертвувати? Та хіба можна знати це заздалегідь.
Петер Андерссон приходить додому в порожній будинок. Міра ще на роботі, діти десь із друзями. Петер готує собі вечерю і сідає їсти перед хокейним матчем по телевізору. Його телефон мовчить. Коли Петер багато років тому почав працювати спортивним директором, він ненавидів звук, із яким дзвонив його телефон, тому що дзвінки ніколи не припинялися. Навіть під час відпустки. Тепер йому не вистачає цього звуку.
Майя відчиняє двері, заходить у передпокій. Її тато встає з дивана, намагаючись не показувати, як він радіє, що тепер не сам удома. Майя вимучена після тренування з единоборств, але, побачивши татів вираз обличчя, таки приносить свою гітару. Вони грають у гаражі три пісні, а тоді Майя каже:
— Мама тобі розповіла? Про… музичну школу?
Петер має здивований вигляд. А тоді ніяковіє:
— Ми… ми з твоєю мамою… останнім часом ми не встигали поговорити.
Майя приносить листа зі школи.
— Навчання починається в січні. Це далеко звідси, мені доведеться переїхати і треба позичити гроші, але… мама сказала, що все в порядку.
Після цього Петеру вже не вдається тримати себе в руках.
— Огризочку, я просто хочу, щоб ти була… щаслива… просто щаслива! — видихає він.
— Тату, ти знаєш, мені дуже хочеться, щоб ти теж… — шепоче донька.
Лео Андерссон іде сам-один Бйорнстадом. Без цілі, без планів — просто ходить собі містом. Коли він виросте, то буде згадувати, що тієї зими йому дуже хотілося мати щось, чим він би міг горіти. Усі інші, здається, вже знайшли те, що любили, втрачаючи голову: тато мав клуб, мама — свою нову агенцію, а в Майї була музика. Лео теж хотів мати щось своє. Можливо, він собі щось знайде, і можливо, з цього вийде ще одна історія.
Але сьогодні ввечері, коли він приходить додому, мама ще на роботі, а старша сестра вже спить. Тато сидить у вітальні, дивиться телевізор. Лео скидає верхній одяг і збирається, як усі новоспечені підлітки, зайти одразу до своєї кімнати. Але натомість він іде у вітальню, до дивана. Сідає біля тата. І вони разом дивляться хокей.
— Послухай… я… сподіваюся, ти знаєш, що я дуже тебе люблю, — каже тато в перерві між періодами.
— Я знаю, тату, знаю, — усміхається Лео і позіхає, ніби ці слова — щось саме собою зрозуміле.
Петер має надію, що попри все він часом буває правильним батьком. Коли Міра приходить додому, Петер і Лео вже сплять на дивані. Вона накриває їх пледами.
Бо піклування про сім’ю ніколи не закінчується.
«Ми скажемо, що то був
нещасний випадок»
Ви колись бачили падіння міста? З нашим це сталося. Часом так легко змусити людей ненавидіти одне одного, що вже й не збагнеш, як колись могло бути інакше.
Ця історія — про льодові арени і про всі серця, які б’ються в ритм із ними. Про людей і спорт, і про те, як вони по черзі підтримують одне одного. Про нас — тих, хто мріє і бореться. Хтось закохувався, хтось був розчавлений, ми пережили найкращі дні та найгірші дні. Бйорнстад піднімався з вигуком радості. В ньому зайнялося полум’я. Стався жахливий удар.
Читать дальше