Андрій Курков - Ключі Марії

Мене це жахливо струсонуло. Кілька днів я не міг отямитися. А за той час кордони перекрили. Треба було шукати способу, яким чином дістатися через Сян. На ту пору росіяни вже організували своїх провокаторів, які підшукували охочих тікати, групували, вели до умовленого місця, де їх усіх арештовували і запроторювати до в’язниць. Я чекав свого часу, не покидаючи наміру втекти. Цілий 1940-вий рік минув для мене спокійно, але я бачив, що рано чи пізно доберуться й до мене, бо вже був арештований дехто з моїх знайомих. І ось, коли наприкінці 1940-го я попрощався з батьками і вирушив до кордону, то попався в руки провокаторів.

Я опинився в тюрмі на Лонцького, але не мав змоги повідомити про себе батькам. Та, зрештою, це було небезпечно для них. Тому я назвався іменем свого товариша, який уже давніше втік до Кракова, а походив з Лемківщини і родичів тут не мав. Мене привели до камери, де лежало покотом з пів сотні людей. Тут панував сморід і розпач. Всю ніч світилося, підлога була зимна, а зі стелі падали плюскви і кусали до крові. Час від часу нас виганяли на подвір’я, змушуючи розвантажувати з машин все, що потребувала тюрма. То могли бути ящики з консервами, іншого разу — мішки з цементом, вапном чи хлоркою. Згодом я довідався, що вапно і хлорка були потрібні, щоб засипати трупи розстріляних, а потім місце розстрілу зацементувати.

Одного разу, коли я волочив важкі мішки з цементом, на мене звернув увагу капітан, якого я раніше на терені тюрми не бачив. То був середнього віку кремезний чоловік, він пильно оглядав кожного, хто тягав ті мішки. Несподівано він наказав класти кожному з нас на бари не по одному, а по два мішки цементу. Дехто відразу валився з ніг, хтось витримував дві-три ходки й теж опадав. Перш, ніж і собі ухоркатися, я зробив з двома мішками більше десяти ходок, аж тоді не витримав і, витираючи піт, осів на землю. Однак ніхто на мене не накричав. Навпаки капітан показав на мене пальцем і промовив: «Вот етот, что нада!»

Мені наказали встати і йти за ним. Капітан запровадив мене до лазні й дав п’ятнадцять хвилин, щоб змити з себе цементний пил і перевдягнутися. Коли я помився і вийшов до роздягальні, то побачив на лаві акуратно складену німецьку військову форму. Все було нове, чоботи виблискували і сяяли. Форма мені на диво пасувала. Я вийшов з лазні, капітан поглянув на годинника, кивнув і сказав, що я їду з ним. Не сказав куди, а я боявся питати.

Ми сіли до авта і поїхали за місто. Машину вів водій, капітан сидів біля мене й мовчав. Їхали ми години чотири польовими та лісовими дорогами, аж поки не заїхали до невеликого військового табору в сосновому лісі. Зо два десятки новеньких дерев’яних будиночків вишикувалися уздовж утрамбованого плацу. Всі вони були помальовані блідо-жовтою фарбою, окрім одного, світло-зеленого. Всюди панував зразковий порядок, доріжки були посипані білим піском та облямовані червоною цеглою, що стирчала зубчиками догори. Капітан завів мене до крайнього будиночку з дерев’яними причами, на яких лежали солом’яні матраци, подушки й теплі спальні мішки з американськими орлами і написом «Дуґлас».

Капітан поцікавився, як мене звати і повідомив, що віднині я його підлеглий. Нікого іншого я не повинен слухати. Разом з тим не повинен нічого ні в кого запитувати і взагалі ні з ким жодних розмов не провадити.

— А тепер лягай і відпочивай, — додав наприкінці, — я піду домовлюся, щоб тобі у їдальні виділили місце. Їдальня в зеленому будинку. — З порогу озирнувся й запитав: — Які мови знаєш?

— Польську, німецьку, латину, давньогрецьку.

Він кивнув і вийшов, а я звалився на пуховий спальник і миттю заснув, бо всі дні, що я був у в’язниці, не висиплявся, і сон для мене був дорожчим за їжу. Прокинувся я надвечір, вже почало сіріти. Я подумав, чи не варто мені втекти звідси? Та, мабуть, це не так просто, бо ж бачив, що табір обгороджений колючими дротами. Чувся й гавкіт собак. Але що я тут роблю? Чому обрано саме мене? Чи не тому, що я найдовше витримав з тими мішками?

Ці та інші думки не давали мені спокою. Я не знав, що буде завтра, що мені чекати від капітана. Врешті я піднявся і вийшов на двір. На спортовому плацу кілька вояків вправлялися на турніках, ніхто не звертав на мене уваги. Я подався до їдальні. Там панувала напівтемрява і не було жодної живої душі. Але з кухні через віконечко, з якого подавали їжу, пробивалося світло. Хтось там був. Я наблизився й зазирнув усередину. Там порядкував кухар в білому фартуху. Побачивши мене, швидко наклав у бляшану миску гречаної каші з м’ясом і подав разом із ложкою. Я сів за найближчий столик, та не встиг почати їсти, як кухар мене покликав. Я підійшов, а він подав мені кошичок з грубо нарізаним білим хлібом і шклянку води. Принаймні я думав, що це вода, але коли підніс до вуст, зрозумів, що то спирт.