Андрій Курков - Ключі Марії

Коли нас зосталося лише четверо, з’явився полковник, капітан задоволено показував полковникові на нас, той кивав головою. Врешті нам дозволили спочити. Ноги піді мною хиталися, я опустився, важко дихаючи, на зрубане дерево разом із термосом, у якому щось хлюпало.

Після десятихвилинного відпочинку нам наказали занести термоси до їдальні та збиратися в класі. Що за клас? Але я робив те, що й інші, ні в кого нічого не питаючи. Клас розмістився в одному з будиночків. Там теж кожен сів за окремий столик. Потім до класу увійшли капітан, полковник і троє чоловіків у цивільному. Капітан запитав, хто володіє німецькою. Усі підняли руки. Отже, витривалість не була найголовнішою умовою того, що ми потрапили сюди, а ще й знання німецької. Чоловіки стали кожного з нас екзаменувати, наскільки добре можемо розмовляти. Так виглядало, що то були німці. Лише восьмеро, і я зокрема, заслужили їхньої похвали, бо розмовляли ми без акценту. Відтак нас розбили на групи за рівнем знання німецької і роздали підручники. Нашій вісімці капітан звелів іти до бібліотеки.

Все це було для мене доволі дивним, незрозумілим і таємничим. Для чого нас готували? Невже для того, щоб ми стали розвідниками і діяли на німецькій території?

В бібліотеці ми всілися за окремі столи, а літній бібліотекар в чорному халаті поклав перед кожним книжку німецькою мовою про те, як виживати в лісі, не маючи харчів, а також блокноти і авторучки.

— Уважно читайте, — сказав він, — і робіть нотатки. Це питання вашого життя або смерті.

Навіть якби він не попереджав, я б все одно читав, бо книжка виявилася дуже цікавою і розповідала про речі, які я не знав і не чув, хоча й бував у пластунських таборах і навчився викрешувати та розпалювати вогонь, шукати воду, визначати сторони світу, й шукати поживу там, де її на перший погляд не було. Але книжка подавала набагато більше інформації, тож я слухняно робив нотатки аж до обіду. По обіді нас знову чекала бібліотека. А на вечерю кожному до каші з м’ясом і чаю давали по шклянці спирту. Щойно я хотів кухареві сказати, щоб забрав, як він моргнув мені і всміхнувся: у шклянці виявилася чиста вода. А спирт він, вочевидь, сам випивав, виражаючи вдячність тим, що приносив більші порції, аніж іншим.

Так минали дні за днями. Зранку ми бігали, хоч уже й без термосів, зарослими лісовими стежками, лазили по деревах, стрибали через рівчаки й струмки, а потім сиділи у бібліотеці.

Наприкінці нас стали навчати вистрибувати з літака, приземлятися і ховати в надійне місце і сам спадохрон, і таємничий вантаж, який приземлявся окремо. Після навчальних стрибків зі спеціяльної вежі, нас двічі скидали з літака. Окремими спадохронами приземлялися «термоси». Цього разу в них нічого не хлюпало та й, зрештою, вони лише за виглядом скидалися на знайомі нам термоси, а насправді то були радіомаяки. Ми повинні були їх старанно замаскувати й поставити на бойовий безпечник — відкрити вічко і натиснути червоний грибочок. За хвилину грибочок засвічувався, апарат спрацьовував і починав ловити сигнали.

І ось у березні настала моя остання вечеря в таборі. Цього разу кухар мені води не приніс, шепнувши:

— Нє положено піть на дорожку. Понял? — Я кивнув. Він, складаючи посуд на тацю і, обережно роззираючись, прошепотів далі: — Я тут не одного уже годував від душі, але жоден з них мені спирту не віддавав. Мені їх не жалко, а ти парень, шо нада, бєрєгісь. На ліквідацію ідьом!.. — Помітивши моє здивування, додав: — То не шутки. Будь начеку.

Я нічого не зрозумів і, коли інші почали вставати з-за столів та виходити з їдальні, я зостався, вдаючи, що допиваю чай. А потім поніс шклянку до віконечка.

— Що це мало означати? — запитав у кухаря. — Кого я повинен остерігатися?

— А оно твій ліквідатор уже по твою душу прийшов, — шепнув він і зник.

Я озирнувся: в дверях їдальні з’явився капітан і кивнув на вихід. Я слухняно вийшов, все ще відчуваючи приголомшення від почутого. Що малося на увазі? Що за ліквідація? За що? Та не було вже кого розпитати. Я лише помітив, як кухар, збираючи зі столів шклянки, проводжає мене співчутливим поглядом.

Капітан повів мене до сусіднього будиночка, де мене сфотографували з різних боків, зняли відбитки пальців, підсунули бланк на сірому папері, затуливши те, що там писалося, і наказали розписатися. Я не сперечався.

Після цього мені видали теплу білизну, вовняний светр, чорний сукняний мундир єфрейтора «люфтваффе», теплі черевики на кожусі, а поверх — німецьку ватовану куртку і штани.