Андрій Курков - Ключі Марії

Капітан отримав туго набитий наплічник, а я — до біса важкий радіомаяк, що був замаскований виглядом під термос, у брезентовому мішку. На мішку красувався американський орел і підпис: Douglas Aircraft Company.

— Ти мене замкнув, — без емоцій, просто констатуючи факт, повідомила Ріна Бісмаркові, як тільки той увійшов.

Вона все ще лежала під ковдрою. Блідість на обличчі підказувала, що самопочуття її не покращилося. Почервонілі очі дивилися жалісливо, просили про допомогу.

— Ти спала, — спокійно відповів Бісмарк. — Та й виглядаєш ти не дуже.

— Дякую, — Ріна усміхнулася.

— Може, тобі каву?

— Якщо з коньячком.

— А якщо без? — досить твердим голосом заперечив Олег.

— Тоді без! — погодилася вона.

— Лежи, тобі треба відпочити... Перед тим, як ти мені дещо розповіси.

— Цікавість убила кота, — промовила вона тихо і сумно.

— Що? — недочув Бісмарк.

— Прислів’я таке є в Англії для тих, хто лізе не в свої справи. Curiosity killed the cat.

Вже виходячи, Бісмарк озирнувся.

— А ти що, англійську знаєш?

— Ходила на курси.

Поки закипала вода, Олег витягнув чорний мішок з-під кухонного столу. Дістав з нього великий пакунок і втупився у нього. Подив змінився хвилюванням, адже він тримав у руках справжню поштову посилку з минулого сторіччя. Це стало відразу зрозуміло. Обшита біло-сірою тканиною, посилка була перетягнена мотузкою, яку на вузлах кріпили до тканини сургучеві печатки. Адреса одержувача, написана колись хімічним олівцем, збереглася добре і збігалася з адресою Клейнода. Тільки адресована була його батькові. Адреса відправника стерлась, точніше стерлося прізвище з ініціалами, а ось слова «до запитання» виднілися виразно.

Олег придивився уважніше до печатки. Герб країни, якої давно немає, і напис «Пошта СРСР». Потім оглянув адресу одержувача і квадратні плями, які залишили по собі відклеєні з тканини поштові марки. По краях цих квадратиків виднілися неповні відбитки поштових штемпелів, якими «гасили» марки. Один штемпель «промазав», і Бісмарк зміг його прочитати: «Пошта СРСР. Київ-128. 20.12.1976».

Бісмарк ворушив губами, підраховуючи роки, що минули з моменту відправки цієї посилки. Сорок три роки вона лежала нерозкритою. А тепер і він пообіцяв її зберігати і не відкривати. Що за чорт? Можна було б вважати цю ситуацію смішною, навіть кумедною, якби посилка не мала прямого стосунку до археологів, до їхньої таємниці, яку Бісмарк уже ніби як відчував, усвідомлював, але пояснити і вербалізувати ще не міг.

— Олежику! Де моя кава? — долинув голос з кімнати.

Бісмарк поспішно сховав посилку в чорний пакет, а пакет поклав біля сміттєвого відра в тумбі під умивальником. Але замість того, щоб зачинити дверцята тумби, нахилився і з сумнівом придивився до дивного сусідства сміттєвого відра і чорного пакета. Так можна випадково, на п’яну голову, і посилку винести і викинути в сміттєвий бак. Витягнув, роззирнувся. Піднявся на табуретку і сховав пакет над нависною шафкою. Стрибнувши на підлогу, ще раз глянув угору, під стелю. Пакет не кидався в очі. Та й хто на кухні дивиться під стелю?

— Ну, як самопочуття? — запитав Ріну, подаючи їй каву.

— Хріново, — зізналася вона.

— Але розмовляти можеш?

Вона напружено усміхнулася і промовчала.

— А звідки ти такою розбитою прийшла вранці?

— З клініки, — відповіла Ріна, уважно дивлячись на стілець біля канапи.

На стільці лежали її одяг і білизна.

— З клініки? — перепитав він. — З приватної?

— Неприватні називаються лікарнями, — вона ледь помітно посміхнулася. — А лікарнею називається прибудова до моргу, в якій тримають ще не померлих.

— Гарно! — Олег здивовано похитав головою. — Ну добре. І які процедури тебе так змучили?

— Різні.

— А чого ж вони тебе в такому стані з клініки виписали?

— Це денна клініка, без стаціонару.

Бісмарк зрозумів, що розмова в такому руслі нікуди не веде.

— А в цій клініці, випадково, пологовий будинок не працює?

На мить погляд дівчини мовби завмер.

— Пологовий? Та ти що?

— Ну, я там чув плач немовлят, — неголосно промовив Бісмарк.

— Ти там був? — Видихнула вона здивовано і втупилася йому в очі згаслим, позбавленим життєвої енергії поглядом.

— Ага, — він кивнув. — Усю ніч провів у дворі закинутого будинку навпроти.

Виникла пауза, що поступово трансформувалася в тишу, яку Ріна, вочевидь, не збиралася порушувати. Вона відвернулася, заплющила очі. І чи то заснула, чи то вдала, що заснула.