Андрій Курков - Ключі Марії

— Тут у вас? — уточнив Олег.

— У підвалі. Вчора разів три заходили, розмовляли пошепки. Підходили до дверей. Я світло відразу вимикав, як тільки чув, що хтось є. Але двері кволі...

— То, може, нагору переберетеся? — запитав Бісмарк.

— Так, нагорі краще, — кивнув старий, хоча обличчя його не зраджувало ентузіазму. — Якщо там уб’ють, то хоч знайдуть і поховають. А тут можна тижнями лежати. І жодна сволота не помітить.

— Тоді, може, краще в інше місце?

— У мене немає іншого місця, — старий закусив тонку губу.

— Ну, а чим я можу допомогти? — розгубився Бісмарк.

— Можеш, — упевнено промовив Клейнод. — Я тобі дещо віддам... Але ти повинен поклястися... Що збережеш... І що не будеш відкривати. Тільки зберігати.

— Не зрозумів.

— Я тобі передам те, що зберігав мій батько, і те, через що мене хочуть убити.

— А що це?

— Я не знаю, — старий раптом наче заспокоївся. Склав долоні в «замок», зупинивши цим тремтіння пальців. Він, здається, опанував себе. — Я обіцяв батькові не відкривати. І не відкрив. І ти пообіцяй.

— Ну добре, обіцяю, — Бісмарк зітхнув, розуміючи, що сприймає цю розмову з Клейнодом, як бесіду з людиною, яка через старечий вік утратила зв’язок з реальністю. — А що робити потім?

— З чим?

— Ну з тим, що ви мені збираєтеся дати на зберігання?

— Батько казав, що прийде час, і стане зрозуміло, що з цим робити...

— Тобто вам ще не зрозуміло?

— Ні. Отже, час ще не прийшов... Але якщо час прийде, ти зрозумієш. Вийди на хвилинку, постій за дверима.

Бісмарк слухняно вийшов за двері. У підвалі все ще стояла тиша, але тепер вона здавалася Олегові надто об’ємною і багатшою. До неї додалися ще якісь звуки, що наче долинали і з підвалу старого.

За хвилини три двері відчинилися, і Клейнод вручив Бісмаркові чорний пластиковий мішок, з тих, які використовують для сміття.

— Ось. Бери і йди. Напевно, ми більше не побачимося.

— Ну чому! Я вам зателефоную! — Олег спробував заспокоїти старого, заговоривши театрально-трагічним тоном.

— Добре, телефонуй! — ввічливо погодився Клейнод і зайшов назад у своє житло.

Скрипнув залізний засув, який закривав двері зсередини.

Олег намацав у мішку об’ємний згорток, перетягнутий мотузками.

— Добре, вдома розгляну! — Вирішив він.

Після вечері я прогулявся табором, удаючи буцім мене нічого насправді не цікавить, а я собі гуляю лише знічев’я. Уже добре смеркло, в будиночках засвітилися вогні, а спортовий плац спорожнів. Я побачив, що з табору є лише одна металева брама, а по всіх кутах стоять будки, в яких чергують вартові. Біля будок припнуті собаки. Уночі їх, мабуть, спускають з ланцюгів.

Я повернувся до будиночка і знову ліг спати. А вранці залунали сурми, хтось голосно кричав «Падйом!», почулася біганина, траскання дверима. Я швидко вдягнувся й теж вибіг. Вояки в такій самій, як у мене, новенькій німецькій формі бігли до туалету вкінці табору, а потім до вмивальників, почеплених на довжелезну дошку. Під умивальниками тягнулася бляшана ринва, куди стікала вода. Але я не мав ані зубної щітки, ані порошку, ані мила, однак пригадав, що помітив у себе на підвіконні бляшане пуделко. Я вернувся і несподівано знайшов там усе, що потрібно. Прихопивши рушника, я теж побіг до вмивальника.

Після вмивання сурма звістила, що пора снідати. Я пішов разом з усіма до їдальні і з подивом переконався, що кожен вояк сідає за окремий стіл, ніхто не підсідає ні до кого та й взагалі не помітив, аби вони між собою спілкувалися. Я порахував столи — їх було тридцять.

Я сів за свій стіл, на якому була миска з рисовою кашею на молоці. Велика жовта пляма свідчила, що сюди додали ще й масла. Поруч був кошичок з білим хлібом, тарілочка з бруском масла і шклянка з чаєм. Їли всі мовчки. Кухар ходив з чайником і доливав чаю. Все це відбувалося в тиші.

А потім пролунала команда шикуватися на плацу. Уздовж плацу просто перед нами стояли зелені армійські термоси, в яких возили їжу. Капітан наказав усім почепити на плечі по термосу. У термосів були шлеї, в які треба було просунути руки й завдати собі за спину. Та виявилося, що то не була забавка, бо термоси не були порожні й важили, може, кілограмів двадцять. А відтак ми з тими термосами повинні були бігати по колу. Як на зло, парило січневе сонце, піт котився градом з чола, засліплював очі. Я не розумів, навіщо це все, але терпляче виконував команду. Раз по раз хтось із вояків падав на землю. Нас ставало щораз менше. Капітан не робив нікому жодних зауваг, не картав за те, що вибули з кола, тільки бив себе лозиною по лискучих чоботах і рахував кола.