Бісмарк швидко дістав мобільник, зробив кілька знімків, потім збільшив картинку і знову клацнув. Здавалося, смартфон не міг сфокусувати картинку, але Олег уважніше стежив за людьми, що вийшли на поріг, ніж за екраном мобільника.
Чоловік так і залишився стояти на порозі, поки жінка допомагала Ріні сісти в машину. Тільки потім, коли машина від’їхала, обоє зайшли до будинку. Світло у вікнах погасло. Знову стало тихо.
Бісмарк все ще стояв на козлах. Ноги мліли. Хотілося опуститися і сісти, але не на вологу дошку, а в тепле і м’яке крісло.
Він намагався зрозуміти побачене, але воно поки що не складалося в його голові в цілісну і чітку картину. Ніч. Чужий будинок. Вісім або скільки там немовлят? Швидка допомога, яка їх звідти відвезла? І потім інша машина забирає звідти Ріну, яка ледь переставляє ноги. Найбанальніша відповідь — Ріна працює годувальницею, і ці вісім немовлят висмоктали у неї не тільки молоко, а й кров. Але це ж нісенітниця! Навіщо вночі годувати немовлят? Та й узагалі, яким чином можуть з’явитись вісім запеленаних немовлят в приватному секторі Києва у когось стороннього вдома? Де їх взяли? Куди їх повезла «швидка»?
Коли Бісмарк зістрибнув на землю, під ногами тріснули гнилі гілки занедбаного саду. Він спустився на Тимірязівську і вже звідти викликав таксі.
Водій — молодий хлопець, якого дружина відправила таксувати — торохтів про те, як добре їздити містом уночі. Немає ні корків, ні ментів. Він торохтів і заважав Бісмаркові думати.
Піднявшись на свій поверх, Олег зупинився, як укопаний. Під дверима його квартири, притулившись до них спиною, опустивши голову на плече, зовсім беззвучно і нерухомо спала Ріна.
Розділ 50
Краків, червень 1941. Олесь розповідає Ареті про свої неймовірні, але правдиві пригоди
З перших днів війни я був на фронті в польському війську, і став свідком того, як хоробро боронився Львів від німецьких військ цілих десять днів, але коли зі сходу надійшли німецькі союзники з червоними прапорами і червоними зірками на кумедних шапках, довелося складати зброю. А далі нам наказали рухатися уздовж Личаківської туди, звідки прийшли росіяни. Я не знаю, яке за рахунком відчуття підказало мені тікати, зрештою, я бачив, як тікали й інші. Вони вишмигували з довгих рядів у провулки і брами й зникали часто непоміченими, хоча час від часу лунали окрики конвоїрів, однак ніхто не стріляв, щоб не перелякати цю потужну лаву війська, хоч і обеззброєного, але не скореного.
Мені вдалося скористатися скупченням перехожих на хіднику, що з мовчазним смутком проводжали нас, і замішатися поміж них, а відтак шмигнути в браму і таким чином не потрапити до колони офіцерів, яких погнали на Схід, прирікши їх на смерть. Брама була наскрізна, я вибіг на другу вулицю. Потім обережно визирнув, чи нема визволителів. Не було. Вдома переодягнувся в цивільне, а мундир спакував, щоб увечері спалити.
Залишатися в окупованому Львові мені було небезпечно. Але я мав дівчину, яка зголосилася тікати зі мною на німецьку сторону. Однак того дня, коли ми вже зібралися в дорогу, її батька арештували. Вона просила мене зачекати, а сама намагалася добитися його визволення. Вона готова була на все. І коли полковник НКВС пообіцяв їй звільнити батька, якщо вона з ним переспить, вона погодилася. Потім довго отямлювалася від шоку, але її чекав ще більший шок, коли довідалася, що її батька вже вислали до Узбекистану. І тоді, коли вона віддавалася чекісту на його письмовому столі серед канцелярського приладдя, батько уже трясся в товарному вагоні на Схід.
Те, що вона потім зробила, вже мене занурило в шок і розпач. Вона вирішила покінчити самогубством, але не намарне — попросилася з тим чекістом на нову здибанку і всипала йому й собі отруту до вина. Перед тим вона написала мені короткого листа, розтлумачивши свій вчинок, щоб ніхто не подумав, наче вона справді закохалася в цю потвору. Писала, що залишила листа й для чекістів, щоб знали, за що вона помстилася. Листа я отримав наступного дня, коли вже було по всьому.
Не знаю, яким чином, чутка про її героїчний вчинок небавом просочилася і покотилася від вуха до вуха. Полковник, перед тим як знову насолодитися юним дівочим тілом, замкнув двері на ключ. Тож, коли тривалий час він не подавав жодного звуку й не виходив, до нього почали грюкати й гукати. А потім уже вивалили двері й побачили обох на підлозі мертвих. Полковник лежав без штанів, у самому кітелі, дівчина була вбрана, сукня на ній випростана й пригладжена, руки складені на грудях. На обличчі її виднілася задоволена посмішка.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу