Андрій Курков - Ключі Марії

Проминувши вулички приватного сектору, дівчина зайшла в хвіртку солідного двоповерхового будинку з білої цегли, його одну стіну, що виднілася за парканом, заплів виноград: сині, трохи підсохлі грона виглядали прикрасою на фоні широкого пожовклого листя. Виноград заплів і перила маленького балкончика на другому поверсі, над яким на кронштейні кріпилася відеокамера, спрямована на хвіртку.

«Цікаво, що це: кабінет лікаря чи штаб-квартира чорних бухгалтерів?» — задумався Олег, минаючи будинок і намагаючись майже притискатися до паркана протилежної ультрасучасної вілли. Він думав, що туди відеокамери будинку, заплетеного виноградом, не дістають. На ходу встиг роздивитись табличку з адресою, що висіла не на паркані, як у інших тутешніх садиб, а на самому будинку праворуч від дверей — Редутна, 19-А.

Тут, у цих вуличках і провулках на Печерських пагорбах зручно і непомітно влаштуватися для спостереження не було де. Це не Поділ з його каваренками та забігайлівками. Останній пункт, з якого ще проглядалася хвіртка, перебувала за сто метрів від будинку з балкончиком. Тут вулиця повертала ліворуч, але будинок на іншому боці виглядав старим і занедбаним. Олег зайшов на його зарослий бур’янами і кущами двір. Оглянув похилений паркан, вибиті вікна одноповерхової жалюгідної будівлі в передсмертному стані.

Побродивши територією, він знайшов дерев’яні козли, заляпані фарбою, що їх закинули будівельники після завершення роботи. Підтяг козли до паркана. Виліз на них і вперся головою в гілки старої вишні. Ці гілки робили його непомітним, але одночасно заважали оглядати будинок, та врешті він прилаштувався, перепробувавши різні точки стеження. Тепер відрізок вулички з хвірткою, за якою пропала Ріна, «висів» у геометрично нерівній рамці з вишневих гілок.

Олесь прокинувся від гомону, що линув з вулиці. Чути було, як торохтить віз, перегукуються двірники, десь далеко деренчить мотоцикл. Проте з покою, де спала дівчина, не долинало ні звуку. Ще спить? Він встав, помився і запарив ячмінну каву. Не знав, чи будити її. Вчорашня розмова не полишала його голови, все скидалося на безглуздя, на розбуялу фантазію. Найбільше вразило те, що вона здатна й сама вбити його батька. Як? Ця красуня геть не схожа на холоднокровну вбивцю. Хоча в її очах інколи пробігали іскорки, які свідчили, що вона може бути дуже рішучою, а, може, й немилосердною, а однак її врода всьому цьому перечила. Правда, вчорашня пригода з грабіжниками свідчила на користь того, що від неї можна всього сподіватися. Як це не в’яжеться з усталеним образом поетеси! Вірші у неї часто трагічні, зяє в них безвихідь і приречення без проблиску світла. А разом з тим вона має мету і прямує до неї, незважаючи ні на що. Не хотілося б стати їй на дорозі.

Згадалося, як вона вдавано шукала своє посвідчення. Отже, цю розмову було сплановано, як і ночівлю в нього. А потрібен він їй лише для того, щоб переконати тата втекти зі Львова до Кракова і припинити дослідження. Важко повірити, що тато поставився до завдання чекістів дуже поважно. Скоріше за все лише вдає, що захопився.

Сонячне проміння пробивалося в шиби, Олесь відчинив вікно і впустив свіже повітря, настояне на ясминовому цвіті. Потім підійшов до дверей і тихо постукав. Звідти не почулося ані звуку. Прохилив двері й побачив акуратно застелене ліжко. Дівчини не було. Коли вона встигла вислизнути, що він не чув?

Сів пити каву, на сніданок мав хліб і сир. Дівчина не покидала його думок. А що як вона має рацію, і батько таки в небезпеці? Не має значення, чи правда все те, що вона оповіла стосовно Богородиці, можливо, й справді в тих манускриптах ховається таємниця, за якою полюють більшовики. Можливо, що розкриття її бажано тримати в секреті. Але Богородиця, яка час від часу з’являється впродовж віків? Як вона сказала? «Сили зла прагнуть її добути. І це полювання продовжується у всі віки. І вчора, і нині, і прісно».

Це все скидалося на красиву легенду про вічно молоду Діву. Адже так в Шкоції називають останні кілька колосків, які залишають нескошеними на полі. Їх називають Дівою і зберігають до Різдва. В Німеччині ці колоски вже мають назву Наречена Вівса або ж Наречена Пшениці, залежно від того, про яке збіжжя йдеться.

Раптом двері відчинилися, й на порозі з’явилася Арета в вузьких штанах-галіфе й чоботях, за спиною був наплічник. Вигляд мала такий, мовби нікуди й не зникала. Вона поклала наплічник на підлогу і сказала рішуче: